Цей стілець, який був з Уотом весь час, коли той перебував у залі чекання, весь період тьмяного освітлення, у годину повної відсутності світла і в цю мить м’якого світанку, все ще не покидав його. Бо можна було б влаштувати так, щоб винести його звідси і поставити в іншому місці або продати на аукціоні, або комусь подарувати, або десь викинути, та й по всьому. Та й що таке, власне, ця зала, думав Уот, оглядаючи приміщення, як не стіни, підлога та стеля.
Далі на стіні, не кваплячись, проступили обриси великого кольорового естампа, на якому було зображено коня Джосса, у профіль, посеред поля. Уот розгледів спочатку поле, далі просто коня, а тоді вже завдяки підпису видатного художника (підпис нерозбірливо) коня Джосса. Цей кінь міцно спирався на землю чотирма своїми копитами, похилив голову і, здавалося, байдуже й пересичено втупився у траву. Уот добре перехилився, щоб роздивитися, кінь це чи кобила. Але вся ця цікава інформація ховалась від допитливого глядача, була йому неприступна, затулялася недоречно виставленою ногою та хвостом, довжина якого була зумовлена не так породою, як пристойністю. На картині або сутеніло, або насувалася буря зі зливою й блискавками, або і те, і те. Трава не могла похвалитися ні щільністю, ні соковитістю і, як помітив Уот, потерпала від навали куколю і мітлиці.
Кінь, здавалося, ледве стояв на ногах і неодмінно гепнувся б, якби зважився десь побігти.
Естамп цей також не завжди тут висів і не завжди, очевидно, висітиме.
Мухи, худі та зморені, відчувши наближення чергового світанку, заворушилися, з новим завзяттям відірвалися від звичних стін, стелі, та й навіть підлоги, збилися у зграї і повалували до вікна. Тут, побившися об скло, пробитися крізь яке їм так і не судилося, вони будуть насолоджуватися світлом і теплотою довгої літньої днини.
Тут звідкільсь іздалека долинув веселий свист, і що ближче він чувся, то веселішим ставав. Бо містер Нолан, коли він зранку підходив до станції, завжди відчував приплив високих почуттів. Припливали вони і надвечір, коли він по роботі йшов додому. Таким робом містер Нолан був забезпечений двічі на день високими почуттями. І коли ці чуття припливали до нього, то він був не в змозі не свистіти, весело й безтурботно, як жайворонок, що, злітаючи в небо, не може не співати.
Містер Нолан мав звичку, розчахнувши усі станційні двері так, наче він після запеклого штурму ввірвався, нарешті, до казематів, усамітнюватися у своєму ванькирчику, вихиляти першу пляшечку пива, на почин трудового дня, і заглиблюватися у вчорашню вечірню газету. Читати вечірню газету містер Нолан любив, полюбляв таке діло. Він читав її п’ять разів, за чаєм, за вечерею, за сніданком, вранці, за пивком, і в обід. У час робочого дня, а містер Нолан був ґалантним кавалером, він заносив цю газету до жіночої вбиральні і клав десь на видноті. Мало яка дрібниця приносила людям таку втіху й розраду, як Ноланова вечірня газета.
Відчинивши хвіртку та двері каси і добре хряснувши ними об одвірок, він наблизився до зали відпочинку. Якби він свистів не так пронизливо й, рухаючись, менше гупав і грюкав, то почув би, як хтось за дверима щось тривожно півголосом бубонить, ніби сам собі щось диктує, і просувався б обережніше. Але де там, він повернув ключ у замковій щілині і спересердя так хвацько приклався носаком до дверей, що ті здригнулися, відскочили від ноги і на шаленій швидкості розчахнулися.
Звукові хвилі, утворені цим потужним і блискавичним копняком, не завершилися, як це бувало щоранку до того, глухим ударом, який містер Нолан так полюбляв, ні, між дверима й стіною, об яку вони мали гупнутися, опинився Уот, що стояв собі, хилитався і щось мугикав.
Містер Нолан знайшов містера Ґормана на ґанку, коли той прощався зі своєю матір’ю.
От я й звільнився, подумав Уот, і можу тепер податися, куди схочу.
Усі фризи сходилися до чотирьох кутів, чотирьох добре освітлених кутів. Уот бачив стелю чітко і ясно. Стеля була така біла, що він дивився і не йняв віри очам. От якби хтось йому про це сказав, тоді б він повірив. Після стіни то був відпочинок для очей. І після підлоги теж відпочинок. Такий відпочинок після стіни, і після підлоги, і після стільця, і після коня, і після мух, що Уотові очі заплющились, чого з ним вдень ніколи не бувало, крім хіба що випадків, коли це робилося несамохіть, щоб не пересохнути.
Бідолаха, сказав містер Ґорман, може, зателефонуємо до поліції?
Містер Нолан всіляко підтримав цю ідею.
Допоможи йому підвестися, сказав містер Ґорман, як знати, може, у нього перелом кістки.
Але зробити це містер Нолан був зовсім неспроможний. Його мов заціпило посеред каси.