Коли ж він перестав здригатися, то обернувся і став розглядати кущ, а може, й чагар. Ні, вирішив він, це не комиш і не рогіз, але більше нічого визначити не зміг.
І тут він побачив, що у його бік по траві рухається жива маса непевної форми. Через якусь мить ця маса виявилася вбраним у дрантя стариганом. Цікаво, хто це такий? сказав Артур.
Подайте пенні бідній старій людині, сказав стариган.
Артур дав йому пенні.
Благослови вас Господь, сказав стариган.
Амінь, сказав Артур. Бувайте здорові.
Я пам’ятаю вас іще хлопчиком, сказав стариган. Я і сам тоді був пацаном.
Виходить, ми з тобою провели спільне дитинство, сказав Артур.
Ви були таким гарним хлопчиком, сказав стариган, і я теж.
А зараз, сказав Артур, подивися на нас зараз.
Ви завжди мочилися у свої штанці, сказав стариган.
Я і досі в них мочуся, сказав Артур.
Я чистив черевики, сказав стариган.
Не ти, так хтось інший, сказав Артур, чистив би черевики.
Татко ваш так добре до мене ставився.
Як батько, так і син, сказав Артур. Бувай здоровий.
Я допомагав розбивати цей садочок, сказав стариган.
В такому разі, сказав Артур, ти, певно, знаєш, як зветься ця дивовижна рослина.
Ми називаємо її чаплинською чарлеєю, сказав стариган.
Артур повернув до будинку і занотував у щоденнику: Завернув у садок. Подякував Господу за маленьку радість, якою він обдарував мене, зрадів, побачивши чарлею чаплинську. Подав убогому стариганові, який раніше працював на родину Нотів.
Але цього було недостатньо. Тому він побіг до Уота.
Так Уот вперше почув про те, що існує ціла родина Нотів. Ця звістка колись раніше, певно, потішила б Уота і наштовхнула б на радісну думку про те, що й містер Нот — то не є щось винятково унікальне, а один з продуктів розмноження, як, скажімо, черви, але зараз ця новина його ніяк не зачепила. Бо Уот уже був старою й досвідченою трояндою, і його ніяк не обходило, що то був за садівник і що він кому там повідав.
…
Уот сидів і почувався, ніби курс призначених йому ін’єкцій стерильного гною ось-ось закінчиться
das fruchtbare Bathos der Erfahrung[14]
faede hunc mundum intravi, anxius vixi, perturbatus egredior, causa causarum miserere mei[15]
…
Позаміняти геть усі імена
…
Пісня, яку Уот почув, ідучи на станцію (IV)
СОПРАНО. ДИХАЙ СЕРЦЕМ ГОЛОВОЮ ХОЧ І УСМІХ ЗГАС І ПІСНЯ
У ПІТЬМІ КОВТАЙ ПОВІТРЯ ЗАСЛАННЯ
І БРЕДИ САМОТИНОЮ НАВМАННЯ ДО РАННЯ
АЛЬТ. ДИХАЙ СЕРЦЕМ ДИХАЙ СЕРЦЕМ І БРЕДИ У ЗАСЛАННЯ
НАВМАННЯ
ТЕНОР. ДИХАЙ СЕРЦЕМ ДИХАЙ СЕРЦЕМ В ЗАСЛАННЯ
БАС. ДИХАЙ ДИХАЙ
СОПРАНО. ПОВІТРЯ ЗАСЛАННЯ ЗГАСЛА УСМІШКА КІНЦЕВОЇ
ТУРБОТИ
АЛЬТ. ДИХАЙ ДИХАЙ КІНЦЕВОЮ ТУРБОТОЮ
ТЕНОР. ДИХАЙ ДИХАЙ ЗАС-
БАС. ФУХ! ЗАС-
СОПРАНО. У ПІТЬМІ ХОЧ ТРОХИ ПОВІТРЯ ЗАСЛАННЯ
АЛЬТ. ПОВІТРЯ ЗАСЛАННЯ
ТЕНОР. — ЛАННЯ ПОВІТРЯ
БАС. — ЛАННЯ ПОВІТРЯ
parolenonciappulero
Плач, який Уот почув із канави, коли він ішов зі станції. Сопрано співало:
…
і не треба ніяких символів там, де вони не передбачені
…
заслання
…
parole по сі appvicro[16]
Від перекладача
Перевидання українського перекладу роману Семюеля Беккета «Уот» майже через чверть століття після його виходу в журналі «Всесвіт» означає, що Беккет таки починає «приживатися» на нашому ґрунті. І цьому не можна не дивуватися, бо не лише уся творчість С. Беккета, а й те, що вона уособлює (Захід, раціоналізм, логіку, позитивізм, лаконічність і дисципліну письма), аж ніяк не суголосне нашому замашному, емоційно наснаженому, анархічному, «степовому» підходові до життя. Але, як бачимо, будь-які вияви творчого генія несуть у собі зерна універсальності і дають людству надію на можливість повноцінного спілкування.
Друга світова війна застала ірланського письменника Семюеля Беккета у Франції. Він ризикував життям, допомагаючи підпільникам, і буквально за мить до арешту втік з дружиною на Південь Франції. Вдень, щоб не померти з голоду, він батрачив на селян, а вечорами, «щоб не збожеволіти» (його власні слова), писав роман про Уота.
15
Я прийшов на цей світ укритий ганьбою, все життя прожив у душевній тривозі і відходжу у вічність, терзаючись сум’яттям. Боже великий, зглянься наді мною (лат.)
16
Всім красний світ був за сімома замками. (Данте, «Божественна комедія». Пекло. VII. 60. Пер. П. Карманського та М. Рильського.)