У вагоні вояки жартували, не звертавши уваги на німців, що із зацікавленням споглядали на них.
Павук нагинав великі криси якогось капелюха, а свої полатані штани закрив старим пальтом. І нарікав:
- Погляньте, яка там, біля вікна, гарна німка сидить. І коли б не ці подерті «пантальони» і ця «шляпа», я зараз нав'язав би з нею романс…
Вояки сміялися, а з ними й я, хоч мене мучили різні думки. Я пригадав собі, як півтора року тому командир Громенко був вислав мене з двома роями під словацький кордон, на гору Хрещату, будувати підземний шпиталь. Там я на протязі трьох місяців покуштував самостійного командування, до якого належало: забезпечити вояків харчами, ліками, амуніцією, вбранням, узуттям, командувати в боях і будувати шпиталь.
Але навіть тоді я не переживав так, як оце тепер. Тоді була зброя в руках, у відділі добра дисципліна, а в кожній хаті населення вітало і щиро гостило своїх повстанців чим тільки могло. А ось тепер я їду з групою кудись до невідомого табору і маю за них відповідати, але не знаю, що там робити і як забезпечити вояків і себе.
Із мого колишнього роя є тільки кількох вояків, а решта - з різних теренів, тож я досить журився призначеним мені завданням.
Поїзд спинився на станції Байройт, і група моїх військових цивілів пішла містом у напрямі українського табору, розміщеного у великих військових кошарах.
Величезна, давно не мальована залізна брама табору навстіж розчинена. Біля неї великий військовий кошаровий бльок, а до нього прибудована маленька вартівня, над входом до якої висить напис двома мовами: «Таборова поліція».
Вояки саме проходили крізь таборову браму, коли їм назустріч вийшов із поліційної станиці досить грубий будовою тіла й поведінкою, кілька днів неголений поліціянт із якоюсь палицею в руці і владно запитав:
- Ви хто такі й чого хочете?
Повстанці з посмішками перезиралися, а зв'язковий сказав:
- Це наші партизани, я хочу сконтактувати їх із паном Миськовим.
- Чекайте, чекайте! - вигукнув всевладний поліцай і почав давати накази: - Ви, - звернувся до зв'язкового, - ідіть до пана Миськова.
Другого поліцая вислав по коменданта поліції, а тоді звернувся до повстанців:
- А я за цей час зроблю трус.
Упісти перезирнулися знову і звернули свої погляди на мене, що трохи глузливо, а трохи із жалем дивився на цього духово ницого поліцая. Жалував, що це не в Краю, де населення так щиро вітало повстанців, не раз наражувало себе і на небезпеку. Я підступив до поліцая і сказав:
- Знаєте що, пане? Я не радив би вам робити трус. Ми маємо багато зброї і різні бомби, може якась розірватися, тоді пропадете ні за цапову душу…
- Ну добре, зачекаємо на пана коменданта, - сказав, почервонівши, поліцай.
Повстанці стояли мовчки, декотрі нервово курили цигарки, а в кожного на обличчі було видно жаль.
- Щось мені видається, що наш пропагандивний рейд не виходить надто успішно, - сказав котрийсь із упістів.
- Не будь дурний! - відповів Павук. - Вони просто трохи спізнилися з оркестрою, яка вийде нас вітати.
Розвеселені Павуковим жартом, повстанці засміялися і не зауважили, що біля них уже стояло двох незнайомих і зв'язковий.
- Це друг Миськів, а це пан майор Олійник, комендант поліції, - відрекомендував зв'язковий.
Із вислову зв'язкового можна було догадатися, що друг - це член ОУН, а той високий пан - не член.
Я не придивлявся до друга, бо за нього був чомусь певний, натомість спостерігав пана майора. Це ж комендант поліції табору, до якого я призначений із моєю групою без жодних пашпортів чи особистих посвідок, а до того ж - він «не наш», як мене повідомлено ще в Регенсбурзі, не дуже й прихильно ставиться до людей із Визвольного Руху.
Але, на диво, комендант поліції виявився дуже інтелігентним і вирозумілим чоловіком. Він розпитував про боротьбу в Краю, про здоров'я повстанців, а згодом звернувся до друга Миськова із запитом:
- Як із приміщенням і прохарчуванням повстанців?
Це означало, що ввесь тягар прохарчування повстанців спадає на плечі людей з ОУН.
- Пане майоре, - відповів друг Миськів, - кімнати для готові, а решта - «чим хата багата».
Повстанці один за одним потиснули комендантові руку, а тоді пішли за другом Миськовим на призначені квартири.
По одному, а то й по двоє повстанців розподілено по маленьких кімнатах, де вже жили «свої», що дуже радо їх приймали, нагодували, хто чим міг. Але вже на другий день виникла складність із харчуванням повстанців, бо всі таборяни діставали їжу із спільної кухні, а для упістів жодних приділів не було. Проте добрі й щирі кухарі нелегально видавали їм смачну на той час юшку.