З такими думками пройшов я крізь таборову браму. Тут мене зупинив комендант поліції, майор Олійник:
- Чого зажурився, Чумаче?
- Поважання, пане майоре! Знаєте вже про мою зустріч із комендантом табору?
- Так. Але не журіться, така наша вояцька доля. Я щось подібне переживав у 1921 році…
Та тут хтось покликав майора до телефону і розповідь його обірвалася. Я пішов на свою квартиру.
В кімнаті застав я великий рух. Павук ходив по кімнаті з картоновою коробкою і розділяв між друзями якісь ласощі.
- Що сталося? Звідки дістав? - дивувався я.
- Тітка з Америки прислала пакунок! - із задоволенням відповів Павук і пхнув мені в руки велику плитку чоколяди.
Повстанці також веселі, жартують і їдять солодкі американські сухарики.
Увечорі друзі грали в шахи, а Павук лежав горілиць на ліжку і сам до себе говорив:
- Який то хлоп дурний! Замість продати чоколяду і купити собі гарні «портки», то «керпахета» пішла за один день, ще й живіт болить…
Усі вибухнули реготом.
Ще кілька монотонних днів нудного таборового життя. Та ось несподівано дістав я листа з Америки, який незабаром зміни» життя повстанців у таборі.
Мій земляк Васильовський написав до свого багатого дядька в Америці про те, що до табору прийшов упіст із Лубної, Чумак. Дядько Васильовського був українським патріотом, жив в Америці понад тридцять років і перед війною переслав досить щедру суму грошей на побудову читальні в його селі. Допомагав грішми і своїй родині. Довідавшись, що з його рідного села прийшов повстанець, він вислав Чумакові патріотичного листа, а в ньому й п'ять долярів. У заміну просив прислати йому якийсь сувенір з УПА.
Я дуже зрадів листом і долярами, а незнайомому дядькові Васильовського вислав свій військовий пояс і пряжку, на якій був гарно вирізьблений тризуб.
П'ять долярів! Це ж перший поважний «капітал» у моїх руках від кількох років. Що з ними робити, я не знав. Поклав у кишеню і пішов на другий поверх, до таборового клюбу, що його популярно називали «картярнею».
У клюбі було багато людей. Одні грали у карти, інші в шахи. Кімната повна тютюнового диму.
- Сідайте, пане Чумак, - сказала пані доктор Бачинська. Вона була одинокою жінкою в клюбі й досить завзято грала в карти.
- Чи хочете, щоб я кібіцував? [2] - запитав я.
- Ні, сідайте, заграємо.
- Не маю грошей. Ні, маю аж п'ять долярів, але за жодні скарби вони в карти не підуть, - жартував я.
Партнери пані д-р Бачинської кудись поспішали і я залишився з нею сам. Д-р Бачинська була головним таборовим лікарем, а чоловік її, інженер Бачинський, був відповідальним адміністратором кільканадцятьох тягарових авт ІРО також цього табору.
Дуже товариська пані доктор любила грати в карти, тому часто її, одиноку жінку, можна було застати тут, у товаристві самих чоловіків.
- Кажете, що маєте п'ять долярів? Хто вам їх капнув? Я розповів, хто мені прислав.
- Думаю відкривати фабрику або крамницю, - таким самим жартівливим тоном відповів я.
- А ви щось на тому розумієтеся? - спитала вона вже поважно.
- Це мій другий фах.
- Ага! Це добре, робіть щось. А коли б вам була потрібна поміч, то я вам дещо допоможу, - знову поважно сказала пані доктор, а я подякував їй, взявши все за жарт. Люди з клюбу почали розходитися, я пішов сходами вниз до своєї кімнати, де застав повстанця Гудиму. Він покривав політурою різьблену рамку, яку сам вирізьбив у таборовій різьбарні.
- О, гарна річ! Сам робив?
- Так, - відповів Гудим.
- А скільки вас на такому курсі?
- Біля тридцятьох.
- І що будеш з ними робити?
- Кілька продам, інші подарую знайомим. Знаєш, декотрі таборовики їх купують і висилають до Америки.
- Сумніваюся, чи твоя продукція вже готова до Америки.
- Чому ні? Дивись, яка гарна?
- Подивлюся завтра! Надобраніч! - пробурмотів я уже сонний.
Всі групи вояків УПА, розміщені по таборах, були організаційно пов'язані з командуванням УПА на Заході. Але тільки організаційно, економічно командування не могло їм допомогти, бо не мало жодних засобів.
Дехто з повстанців одержав дозвіл робити заходи, щоб виїхати до рідні за океан. Інші чекали з дня на день, що їх покличуть іти до Краю. А тимчасом минали місяці, повстанці й далі жили на ласці добрих таборових кухарів і таборових людей. Таке животіння не було мені, завжди зарадному, до серця, і я роздумував:
- Це нікуди не годиться! Ми, молоді люди, і не можемо собі зарадити? Мусимо щось робити. Але що? Ні в таборі, ні в місті праці не дістанемо, а тим паче без документів.