Середній на зріст, трохи кульгаючи на одну ногу, колишній міністер привітався зі мною не дуже то прихильно. Я подумав, що непривітність пана Чернецького це, мабуть, наслідок його стану здоров'я. Але вже по кількох словах було видно, що причина інша - він просто дуже ворожо наставлений до Визвольного Руху.
- Пане Чумак, - почав Чернецький, - скажіть мені, якщо ви дійсно були в УПА, яку допомогу діставали від українців з еміграції?
Таке питання заскочило мене, все ж я відповів чемно:
- Я радий, що зустрівся з вами, але й здивований, що ви починаєте розмову від таких сумнівів.
Я не міг уявити собі, що десь ще є така українська людина, яка сумнівається в тому, чи існує УПА, чи я і мої друзі є справді колишніми вояками УПА.
- Але я постараюся відповісти вам на ваш сумнів, - продовжував я. - Сумніваєтеся, чи я був в УПА? Так, був! І тепер в Україні є тисячі тих, що завзято борються з окупантами, їхньою боротьбою будуть пишатися і майбутні покоління! Я сподіваюся, що й ви, як український патріот, підтримуєте визвольну боротьбу свого народу, а ви хочете заперечити її.
Другий ваш сумнів: чи діставали ми допомогу з еміграції. Так, діставали! Але дозвольте й мені запитати вас, чи і ви давали нам будь-яку допомогу? Ми діставали різні ліки, яких не можна було здобути там, бо багатьох із них не було в цілій московській імперії. А чи уявляєте собі, скільки не раз коштував зв'язок із Краєм? Соціалісти й різні масони колись давали Ленінові мільйони грошей. А допомога нашій боротьбі за самостійність приходить тільки від українського народу, який часто останній кусень хліба дає тим, що борються за його волю і державність.
Тоді Чернецький з обуренням почав говорити про «диктатуру» Бендери, про те, що він своєю «дурною політикою вигубив багатьох молодих українців». Потім перейшов на сьогоднішню добу і вигукнув:
- Сьогодні доба соціалізму, чи хтось хоче цього, чи ні, і її ніхто не спинить.
Я пробував переконати його, що ми можемо і повинні думати про найкращий соціяльний лад у самостійній Україні, але не про крайній соціалізм, який позбавляє людей приватного майна, відбирає під них особисту ініціятиву, перетворює нарід на невільників кліки, яка має необмежену владу над усіма і розпоряджається багатствами цілої нації.
Чернецький навіть не хотів слухати, що я говорив. Підвівся з крісла й образливим тоном гукнув:
- Пане Чумак, ви мене не переконуйте про якийсь там спротив у Краю, а краще признайтеся мені, де Бандера переодягнув вас на партизанів?!
Отаке-то!
Щойно тепер, після відходу цього каліки-провідника, я повністю зрозумів колишні слова мого батька, якими він виправдувався на докір йому, що «ви вже мали в руках Україну і так легко її втратили».
- Сину! Коли б ти знав, який там був балаган!
І ось аж сьогодні я мав змогу на власні очі побачити бацилі частини того балагану, привезені й на еміграцію.
На листовий запит до командира Громенка, я дістав таку відповідь:
«…Коло вісімдесятьох відсотків вояцтва вже одержали документи, а ви там добре забезпечені, тож зробіть ласку терпляче пождати ще. Ви на черзі».
У своїй торгівлі я дуже відчував брак документів. Хоч я виступав як Юрій Грабчук, проте якихось документів, що могли б підтвердити це прізвище, не мав. Правду сказавши, якби хтось запитав навіть його батьків, чи знають Юрія Грабчука, то й вони тільки здвигнули б плечима, якщо ще десь живуть.
Я шукав різних способів, щоб дістати для себе і друзів потрібні документи. Одного разу довідався, що у вищій інстаїщії ІРО є на відповідальній посаді якийсь польський генерал, який начебто добре ставиться до всіх емігрантів. Тому я вирішив поїхати до нього з дванадцятьма повстанцями і спробувати щастя.
Розповів про свій намір другові Миськову, а він відповів:
- Що ж, спробуйте! Нічого не втратите!
Ми сиділи в парку і говорили про різні справи. Попри нас проходили закохані пари, а ось надійшов цілий гурт хлопців і дівчат, між якими була і Таня. Всі веселі, жартують, сміються. Я зосередив свій погляд на тій групі й розпізнав ще й інших: Любу, Соню, Мазепу. А якийсь незнайомий мені хлопець найбільше жартував із Танею. Спостережливий Миськів усміхнувся і сказав:
- Бачу, що коло вашого зацікавлення поширюється! Я також усміхнувся і вернувся до головної справи:
- Знаєте, я вирішив поїхати до того генерала!
Ми розійшлися. Я пішов на квартиру, щоб повідомити друзів про завтрішній виїзд. Але мені не давав спокою той парубок, що жартував із Танею. Вони обоє раз у раз верталися до моєї свідомости, хоч я і не хотів про них думати. Та даремними були мої зусилля. Таня полонила всі мої думки, і я, нарешті, зрозумів, що закохався в дівчину, яка нічого про це не знає.