На вулицях міста спалахнули ліхтарі, між великими деревами показалася на небі вечірня зірка.
Ми верталися додому замислені, кожне занурене в спогади… У таборі я відімкнув крамницю, Таня оглядала різний товар, а потім сказала:
- Як бачу, ваша крамниця багатшає.
Я узяв пачку цигарок, розкоркував пляшку славного в Німеччині яблучного соку, і ми випили по склянці.
Вийшли на двір, над обрієм ніби завис жовтий місяць і він додав мені відваги:
- Погляньте, панно Таню, який гарний місяць! Чи не вернутися нам до парку?
- А чому б ні? - запитом відповіла Таня. - Ще не пізно… Була гарна тепла осінь. Удень снувалося по парку бабине літо, а тепер тут проходжувалися закохані пари. Таня взяла несміливого вояка попід руку, і вони поволі йшли стежкою в долину. до шумливого потоку. Через нього в кількох місцях були збудовані для пішоходів вузенькі містки. Молодість і повний місяць дедалі більше додавали мені відваги, і я уже кілька разів притиснув до себе Танину руку, що лежала на мойому лікті. Випадково, чи, може, ні - Таня також притулилася до мене.
Спинилися на мініятюрному, немов у казці, містку. З обидвох боків високі схили, з яких звисало густе гілля дерев. Понад містком, кілька метрів вище, був ще один місток, а ще далі - великий, залізної конструкції залізничний міст.
- Як тут гарно! Погляньте, панно Таню: місток над містком, а там, вгорі, ще один міст…
Все це нагадувало мені рідні карпатські яри, і я ще більше милувався навколишньою красою. Над глибоким яром, над деревами тисячі зірок, між ними повний місяць, як у Карпатах… Повстанський побратим…
Але тут не Карпати, всюди мирна тиша, а біля мене гарна й чесна дівчина…
Та мої думки линули на Схід. Мої бойові побратими десь у лісах поранені, голодні… А інші, може, саме в цю хвилину зводять бої… А скільки їх за дротами, далеко…
Я просив Бога, щоб дав їм силу витримати, гаряче бажав, щоб вони здобули на своїй рідній землі право жити вільно й щасливо, як ось я, оцього вечора, почуваю себе щасливим у далекій Німеччині.
- Пане Чумак! - сказала Таня. - Я вже кілька хвилин вас спостерігаю, чи не могли б ви сказати мені, де ви в цю хвилину думками? Може з «нею»?
Я усміхнувся, притулив її теплу руку до свого лиця і промовив:
- Питаєте, чи кохав я в своєму житті? Хочете знати?
- Хотіла б, - відповіла Таня.
- Так, панно Таню, колись я був дуже закоханий… Вона була вчителькою, а я був її тринадцятилітнім учнем…
Таня засміялася, а потім уже поважнішим тоном запитала:
- А між тринадцятьма і двадцятьп'ятьма роками ви нікого не кохали?
Тепер уже без жарту я признався:
- Так, любив Марійку. Але вона вже напевне проказала молитву за мою грішну душу… Вийшла заміж і, мабуть, уже годує своїх діточок…
- Чи тепер ви були думками з нею?
- Ні, Танечко! - Це вперше я звернувся до неї без величання «панно». - Я був думками з друзями і бажав їм щастя. Я хотів би передати їм хоч крихітку того щастя, що його відчуваю тут із вами.
Вона дивилася мені пильно у вічі, але не знайшла в них навіть тіні неправди.
Вечір ставав холодніший. Таня була легко одягнена, тому я скинув свою блюзку й накинув їй на плечі.
- Та вам самому буде холодно!
- Я звик до холоду, панно Таню.
Я сперся плечима об поруччя містка, тримав обидві її руки в своїх і мовчки довго дивився на любу дівчину. Вона також дивилася на мене мовчки, а тоді сказала:
- Ви знову щось думаєте, мені невідоме…
- Ні, я просто дивлюся на вас, Таню, і бажаю, щоб цей щасливий вечір лишився в моїй пам'яті на все моє життя.
Замість відповіді, Таня притулила свою голову до моїх грудей…
Я ніжно-ніжно пригорнув її до себе і наші уста з'єдналися у довгому поцілунку…
Десь за парканом у якомусь господарстві заспівав півень. Я поглянув на годинника, було вже по півночі, й ми рушили до табору. Попрощалися й розійшлися.
Я довго не міг заснути. Був певний, що цієї гарної й чесної дівчини я ніколи не забуду. Але турбувало мене невідоме майбутнє. Незабаром, я знав, табори розпустять і навряд чи придадуться мені мої військові й торговельні знання у західному світі. Найпевніше, доведеться джаганом, лопатою або сокирою і пилою здобувати засоби до життя. Я - завжди втомлений, в подертому одязі, а у хаті злидні, діти голодні, помарніла від тяжкого життя Таня.
- О, ні! - немов прокинувшись від глибокого сну, я майже вголос зойкнув. - Таку любов краще в зародку задушити.
Так диктував мені розум, але з розумом завзято змагалося серце.