- Таню, я не можу уявити собі мого життя без тебе. А з другого боку, не бачу можливости в сьогоднішній дійсності влаштувати тобі щасливе життя зі мною. Моє військове, як і торговельне знання, придасться мені в Західньому світі хіба для товчення каміння на будові дороги десь по диких хащах. Я ж тебе люблю і по можу «ощасливлювати» життям жінки злиденного чорнороба.
Але мої слова не засмутили Тані, навпаки - розвеселили. Із щасливою усмішкою вона кинулася мені на шию і ніжно поцілувала, як молода закохана дівчина, Потім пройшлася босими ногами по траві, поправила руками своє волосся, стала перед мною і почала говорити:
- Виглядає, що вояцькі рішення і торговельні калькуляції є стимулом твого життя. Від них у тебе залежать і любов та майбутнє родинне життя. Згідно з твоїми міркуваннями наші старі емігранти, що не раз бували на дуже добрих посадах в Краю, а тепер на чужині - через трудні умови і незнання місцевої мови - працюють на тяжких нефахових роботах, повинні покінчити із собою самогубством. А я знаю таких, що хоч убогі, проте веселі й щасливі.
- Дай мені свою руку, щебетухо, і не пропагуй нашої старої приповідки «Якось-то буде!» - промовив я. За хвилину вона запитала:
- Чому ти вирішив якраз сьогодні розв'язати таку «проблему»?
- За кілька місяців наш табір буде розпущений і нас порозвозять по цілому світі. Уяви собі, Таню, що ми їдемо кудись за океан разом, а в нас немає засобів навіть на зарученевий перстень, не згадуючи весілля.
На Таниному обличчі світилася радість. Вона вирвала стеблину високої трави і сплела з неї дві маленькі обручки й жартома подала їх мені. Я зрозумів жарт і сказав:
- Таню, я готовий ще сьогодні з тобою заручитися.
Вона споважніла. Подумала хвилину, подивилась на мене проникливим поглядом і простягнула до мене руку, а я надів на її палець «персня» і поцілував. Таня глянула на свій «перстень» і запитала:
- Скажи, чим відрізняється цей перстень від металевого?
- О, багато чим. А насамперед тим, що металевий можна носити кілька місяців, а цей доведеться замінити на шлюбний. Вона засміялася й кинула:
- Ходімо до табору, бо ти ще схочеш і звінчатися зараз. Сонце ховалося за високими деревами, коли щаслива пара наречених верталася до табору.
На квартирі я застав усіх своїх друзів, крім Нічного. Між ними побачив і майора Байду та булавного Лозу. Я зголосив свій прихід, а майор привітав мене холодно:
- Я вже досить чекаю на вас, - сказав і продовжував свою мову до моїх друзів: - Раджу вам не в'язатися із партіями, мусите бути здисциплінованими і підпорядкованими тільки командуванню УПА. Пам'ятайте, УПА незалежна, підпорядковується тільки УГВР.
Я і ще двох інших упістів належали до ОУН, але уникали розмови на цю тему, щоб не викликати поділу між вояцтвом у таборі. Тепер я дивився на цього здібного старшину і дивувався, що політично він такий відсталий.
- УПА - власність усього українського народу! - підкреслив командир Байда.
Він говорив далі, але я уже не слухав, роздумував над тим, що почув:
Як розуміє майор Байда свій вислів, що УПА власність усього українського народу? Чи й різних Чернецьких та тих недовірків, які пишуть пасквілі на повстанців? Чи не розуміє командир, що УПА боролася за визволення цілого українського народу, але початки ідейних її основ походять ще від часів Визвольних змагань, започаткованих Міхновським і Коновальцем? Що геройська боротьба ОУН протягом багатьох років виховала і загартувала молодь такою мірою, що вона, ця молодь, не завагалася поставити спротив двом великим імперіям?
Чи здає собі справу цей добрий командир, але наївний політик, із того, що стихійна боротьба сьогодні в Україні не могла б продовжуватися, якби не було тих загартованих відчайдушною боротьбою у підпіллі націоналістів і їх провідників, яких Бог нам дав у найтяжчий час? Адже саме вони зорганізували й провадили так довго цю завзяту смертельну боротьбу? Чи була б можлива ця боротьба без ОУН і її Проводу? Ось навіть він, Байда, був розгубився, коли в Перемищину й Лемківщину вступили сотні тисяч ворожого війська і він втратив зв'язок із вищим командуванням. Командири сотень командували своїми відділами, зводили численні бої і вели своє військо на Захід або й на Схід. А він, Байда, пустився у «рейд» без війська, тільки втрійку, з якої добрий виховник сотні Громенка, Зорян, в дорозі був поранений і дальша його доля невідома.
Командир Байда добре знав про дисципліну і загосподареність групи Чумака, тому, хоч йому й не подобалися Чумакові політичні погляди, він не відважився замінити його кимось іншим.
А час минав, незважаючи на бездіяльність. Мене часто запрошували в таборі до почесних президій різних свят і дефіляд, пізніше виявилось, що майже кожного разу були й такі, що «протестували» проти моєї участи в тих президіях, мовляв: