Це було на початку літа 1945 року. З-за обрію викотився місяць, заливаючи все довкола своїм сріблястим промінням - гори, ліси, долини й поля, на яких дозрівало збіжжя, одинокий засіб існування мешканців цих теренів, як також відділів визвольного руху.
Сотня посувалася поволі стрілецьким рядком. Коні, кухонне начиння, їдунки й усі речі, які могли перешкодити тихому підходові до ворога, були залишені на збірковому пункті. Повстанці йшли обережно, й напевно кожного проймала однакова думка - чи вдасться акція та чи пощастить йому вернутися з неї живим.
Так думав і Чумак. Він провірив на поясі гранати, замок в автоматі та запасні амуніційні диски й тепер розважав над тим, чи є у світі вояки, які, йдучи до бою, не бояться за своє життя.
Українські вояки, власне такі, вони не бояться смерті, бо обов'язки перед Батьківщиною і служінням своєму народові набагато важливіші від життя. А що ж діється з цією Батьківщиною? Вона знову поневолена. Є на світі багато поневолених народів, але переважно буває так, що культурна нація поневолює примітивнішу. То чому ж Україну гноблять віками такі варварські примітиви? Чи ж українській народ не мас можливості визволитися з-під окупантського ярма так, як визволяються інші народи? Чи він не має права бути господарем на своїй власній землі?!…
Відповідей на ці питання Чумак не одержав ні від кого, натомість почув наказ, аби сотня перешикувалася в розстрільну. Дійшли до маленького потічка, по обидвох боках якого тяглися луки, вкриті високою травою виконали наказ і завмерли за кущами, заховуючи цілковиту тишу. Двадцять повстанських скорострілів, сотні автоматів, крісів і гранат були готові до дії, а горді оборонці своєї землі нетерпеливо очікували нового наказу про наступ і відкриття вогню.
За потоком видніла невисока гора, де знаходився ворог. Його становища були дуже добрі й вигідні, бо, щоб їх досягти, треба було пересікати досить широку смугу чистого поля.
До наступу лишилося п'ятнадцять хвилин, але вони тяглися так по-химерному повільно, що здавалися вічністю. Й закурити не можна. А ворожі вояки, як на злість, курять, бо тут і там видко спалахи вогників.
Повстанці чекали у вихідній позиції, приклякнувши на одне коліно, й перед очима кожного з них, мов у калейдоскопі, з'являлися милі, незабутні образи минулого.
Раптом пошепки пролунав наказ «Уперед!» і пішов до лінії: - Вперед, вперед, вперед!…
Рушили з місця, але посувалися якомога тихіше, щоб дістатися якнайближче до ворожих становищ. Це не тривало довго, бо зненацька пролунав постріл ворожого стійкового, й тоді почувся вже голосний наказ Громенка:
- Вперед! Бігом!
Побігли, що було сили, й зараз же послідував другий наказ:
- Вогонь!!!
Полетіла перша серія з автомату командира Громенка, за нею друга, третя, десята. Тисячі куль прошили повітря, й довкілля заклекотіло. Ворог відповів безладним вогнем, який не був цільним, бо кулі пролітали понад головами повстанців. До шанців лишалося яких сто кроків, і сотня ще більше приспішала біг. Грімке «Сллла-вва!» змішалося з гураганним огнем кулеметів.
Не витримавши, Міша вжив свій власний лексикон і згадав «теплим» словом ворожу мать…
Ворогів охопила паніка, їх вогонь затих, і коли повстанці вдерлися до становищ, в них уже нікого не було. Всі втекли в напрямі Дилягови.
Сівши на скриню з амуніцією, сотенний пожадливо затягнувся цигаркою. Те саме зробили й інші, ледве стримуючи шалене биття своїх сердець…
Цієї ночі подібного роду акції відбувалися по цілій Лемківщині, й небо зачервонили відблиски пожеж. Повстанські відділи, виступивши проти ворогів одночасно, пригадали моцарській комуністичній Польщі і її московським опікунам, що український нарід боронитиме свою Батьківщину за всяку ціну. Впродовж цієї ночі УПА зліквідувала понад тридцять переселенчих пунктів ворога і здобула багато трефеїв.
Ранком сотня спала твердим сном на природному килимі галявини, й коли зійшло сонце, то одразу ж почало сушити мокрі однострої й чоботи повстанців, зрошені росою. Воякам не перешкоджало вві сні ніщо - ні патики, ні груддя, ані ранковий концерт птаства. Й лише стійкові. час від часу зиркнувши заздрісним оком на сплячих друзів, пильним оком оглядали терен, який знову опинився під контролем УПА.
Ці вдалі акції дуже піднесли бойовий настрій повстанців і викликали ще більше довір'я до них українського населення. Воно побачило в УПА свого справжнього оборонця, й повстанські відділи знову розмістилися у селах, а розбиті ворожі частини втекли на Сян. Щоб виправдати свою поразку, поляки оповідали несотворені речі про сотні тисяч завзятих бандерівців. І вистачило вислати на якусь акцію на Сян маленький повстанський відділ, як по цілій Польщі розходилися поголоски, що на її території оперують величезні бандерівські з'єднання. Це додавало страху ворожим силам і робило добру рекляму Українській Повстанській Армії