Громенко говорив:
- Друзі! Пам'ятайте, що ви є вояки Української Повстанської Армії, а не якесь московське чи польське шумовіння! Не мстіться над цивільним населенням, не стріляйте жінок і дітей, не робіть поганої реклями нашому революційному рухові. Будьте справжніми лицарями Землі Української!
Чумак задивився на Громенка. Який він сильний духом, шляхетний і мудрий! Таж добре знає, що не один із повстанців утратив своїх рідних через тих бандитів, і якби не дав такого наказу, то міг би статися справжній погром. А відвага яка! Замі сть наскочити вночі, він дає наказ виступати ранком. Таж там більше шестидесяти кулеметів, сотні автоматів і крісів. До того ж, польська залога розташована за мурами костьолу й у школі, отже займає добрі позиції. А повстанців усього дві сотні та двадцять кулеметів. Правда, вони й вишкіл пройшли добрий і бойову заправу мають, але…
Сумніви Чумака перебив наказ виступати. Сотня рушила й, перейшовши маленьку гірку, дісталася до соснового лісу, де розтяглася в розстрільню. Села не оточувала, щоб дати змогу цивільному населенню відійти через ліс й українське село Улюч за Сян, і тільки перетяла ліс. Коли вже знаходилася на узлісс привітав сильний вогонь ворожих кулеметів.
- Вогонь! Стрибками вперед! - наказав Громенко.
Наче польові коники, повстанці пішли в наступ. До перших хат було недалеко, може, двісті кроків, але треба перебігти цілковито чисте поле. Здавалося, що й половина не осягне мети…
Вогонь ворога міцнішав, але хати зближалися також. Хтось зойкнув, хтось упав безмовно… Секунда… друга… ще одна… ще одна… Нарешті, страшне поле позаду. Ось і перші хати. Добігши до них, вояки ледве ловили віддих…
На полі лишилося трьох. Не знати лише, чи вбиті, чи поранені. Санітар скерувався до них, але командир Чайка зупинив його.
- Друже, впадеш! Спочатку треба знищити кулеметне гніздо за отим деревом! - вказав рукою напрям і крикнув:
- Вогонь!
Перші хати були поражені, за ними тут і там видніли залишені ворогом кулемети. А серії сипалися далі, зливалися в одне суцільне торохкотіння, таке голосне і пронизливе, що не чути наказів. Кулеметник Вишня виліз на дах, вирвав кілька сніпків і сипав градом куль на ворожі гнізда, маючи добре місце для обстрілу. Там ворог його аж ніяк не сподівав.
- Палити хати! - наказав чотовий Залізняк.
Через кілька хвилин хати спалахнули, неначе смолоскипи. Кулеметник Вишня настільки захопився обстрілом, що не зауважив, як і його хата загорілася. Мусив нашвидку проривати більшу діру і скакати на землю.
Запеклий бій тривав уже п'ять годин. Польське військо й цивільне населення повтікали через потік, ліс і село Улюч за Сян. Майже всі хати спалені. Лише кілька шовіністів забльокувалися в костьолі і продовжували стрілянину. Полетіли гранати, й бандитське кубло перестало існувати.
Сотня мала досить поважні втрати - п'ять забитих і сім поранених. Це великі втрати для неї. але зліквідовано також велику ворожу базу, яка була неначе чиряком на тілі. Коли ж починався бій, то, здавалося, що втрати будуть набагато більші.
Так росли ряди повстанських могил на горі Волі Володзькій. Додалося ще п'ять, і ціла сотня прощала друзів на вічний спочинок. На цій горі була гарна й рівна галявина, оточена густими лісами, а до неї припирали крайні хати «бандерівського Берліну». Командування УПА даного терєну дуже вдало підібрало цю галявину на військовий цвинтар. По-перше, через гарне високе положення й вид, а по-друге, - як добрий стратегічний пункт. Адже досі тут іще не ступала ворожа нога.
Посередині кладовища стояв великий березовий хрест, а довкола нього вже кількадесят менших. Біля свіжих могил лежало п'ять домовин, майже закритих квітами, а поруч кожної з них - березовий хрест. Отець Кадило відправляв Панахиду, а доктор Шувар диригував хором сотні, вишикованої у трьох лавах, рам'я-в-рам'я. В ній уже було менше вояків: одні лежали в домовинах, інші перебували в повстанських шпиталях.
Після прощальних слів отця Кадила й командира Громенка службові друзі поспускали домовини в могили, почесна варта віддала крісові сальви, а із двох сотень могутніх грудей понісся понад долинами Лемківщини сумний спів «Вічная пам'ять», и повстанці співали найкраще. Може, тому, що вона дуже сентиментальна й жалісна, а може, тому, що її доводилося співати найчастіше.
До голосів повстанців долучилося близько п'яти сотень голосів цивільних осіб, які зійшлися на похорон із поблизьких сіл. А ввечері на місце впавших друзів прийшло п'ятеро вибранців із СКВ.