- Ну й чи не придався б вам такий курінь Коника під Бродами? - запитав жартома. - Напевно, був би легше вивів усіх із халепи. Це направду якесь чудо. Такий лютий бій, і тільки шість поранених. Якби звичайно військо наступало, то тут були б гори трупів…
- Видко, братня добре знає свій фах, - признав Біс.
- Так воно, так, але це лише тому, що наша сотня наступала і здобула станцію, - продовжував жартувати Чумак.
Подібного роду розмови й дискусії велися в цілому курені, а після кожного успішного бою бойовий дух його зростав.
Зі сторони Вільхівець долітали звуки артилерійської канонади, але сонце вже таки добре гріло і змушувало повстанців переривати дискусії про успіхи минулої ночі. Змучені, вони солодко засипляли один за другим. Невдовзі після акції на Вільшаницю сотні розійшлися на кілька днів по своїх теренах. Та вже 4-го жовтня 1945 року полковник Коник знову зібрав курінь до свіжої акції, тим разом в околицях Дилягови, Павлокоми, Бартківки й Лончки. Після цілковитого вимордування українського населеня в Павлокомі, село замешкали польські колоністи з Галичини й Волині, які мали справжню бандитську відвагу. Коли навіть великі регулярні з'єднання польської армії боялися відвідувати цю околицю, то колоністи організовували невеликі групи й нападали на українські села, займаючись убивствами та грабунками. Численні українці, які були вивезені на роботи до Німеччини й тепер поверталися додому, потрапляли в руки польських бандитів, котрі їх нещадно винищували. Опісля до цих сіл приходили польські військові частини й улаштовували в них свої випадові бази.
Ситуація ставала нестерпною, й полковник Коник на нараді з командним складом куреня та проводом сітки ОУН цього терену вирішив покінчити з бандитизмом.
Розділ 9. ВОРОЖІ БАЗИ
Курінь стояв готовий до вимаршу в селі Порубах. Коні, кухонне начиння й інші важкі речі були заличені на місці, а курінь, одержавши наказ, розпочав акцію. Сотня Бурлаки пішла на Дилягову, сотня Ластівки - на Павлокому, а сотні Крилача і Громенка - на Лончку й Бартівку. Одночасна акція мала розпочатися о 20-тій годині. В наказі говорилося, якщо населення не ставитиме спротиву, то треба допомогати йому в пакуванні речей і висилати його за Сян. Але повстанці добре знали згадані села, й не в одного з них наказ викликав легку усмішку.
Вже від кількох днів сіяв дрібненький осінній дощ. Він не тільки розмочив повстанцям уніформи, торби, чоботи й білизну, але глибоко проник у землю. І от по цій розмоклій землі курінь і вирушив у дорогу. Спочатку відділи маршували полями під гору, до лісу. Тут не було ніякої дороги, й вони мусили переходити зораними нивами, стернями або розлогими бараболиськами. Американські чоботи, здобуті повстанцями від червоної армії, відбували свою якісну пробу й досить часто не витримували підкарпатської глини. На початку червона юшка висвистувала з чобіт через халяви, потім вона робила собі дірки у пришвах і свистіла з боків, а часто можна було бачити повстанця, який ніс ці чоботи в руках і маршував босоніж.
Нарешті дійшли до великого лісу й посувалися вузенькими стежками, вкритими пожовклим листям. Тут марш одразу став легший, і власне у цьому лісі сотні розійшлися на акції до призначених сіл, троє з яких прилягало до нього із протилежної сторони, а Павлокома була розташована на сході.
Точно о 20-тій годині всі сотні вже лежали на становищах під селами, чекаючи на початок акції, яку мав розпочати цим разом командир Ластівка. По лінії пішов наказ, щоб обстрілювати хати лише у випадку ворожої оборони, але його перервали черги з кулеметів на Павлокому. Їм, неначе собаки, відізвалися один за другим кулемети зі села, а в цю саму хвилину почулася сильна стрілянина в Дилягові, Лончці і Бартківці.
Найтяжча доля припала сотні Бурлаки, бо Дилягова ставила сильний спротив, оперуючи понад сорокма кулеметами й кількома сотнями крісів. Повстанці гнали до перших хат, незважаючи на ворожий вогонь і розмоклу землю. Ось кілька з них уже загорілося, стрілянина почала рідшати, й незабаром бандити, військо і міліція втекли за Сян.
Сотня Громенка мала легке до виконання завдання, бо в Бартківці впало лише кілька ворожих пострілів із рушниць. Переважаюча частина місцевих чоловіків перебувала в Дилягові, оскільки це село було найдалі висунене в терен дій відділів УПА.
- Здержати вогонь! Допомагати населенню пакуватися! - паде наказ сотенного Громенка, котрий, як звичайно, є не лише добрим командиром, але і пропагандистом нашої доброї справи.