На другий день, уже перед вечором Кузьмину лишали останні ворожі транспорти, забираючи із собою дев'яносто два трупи й біля сотні поранених.
Втрати сотні пропорційно невеликі: п'ять убитих і дев'ять поранених. Але вони все-таки дуже болючі, а до того додався ще й страх за життя сотенного - він же є душею цілої сотні. Тимчасовим сотенним на місце командира Громенка полковник Коник призначив командира Орського з іншого району. В терені запаїгував спокій, і сотня квартирувала по кілька днів у селах Добрій, Улючі, Яблонці та Грушівці.
Сотенний Орський середнього росту, досить скромної будови, мав ясне просте волосся й тоненький ніс та був великим педантом. Виглядав цілковито на директора школи, й виявилося, що він ним таки був у дійсності. Але без Громенка вояки почували себе так погано, наче б їм бракувало півсотні…
Полковник Коник дотепер дуже рідко відвідував сотню Громенка, який, до речі, був заступником курінного, а скеровував свою увагу на інші сотні, командири котрих мали менший командний досвід. Проте після кузьминської баталії він перебував із сотнею, яку повстанці та населення й далі називали сотнею Громенка. Насправді це була перша сотня четвертого району. Тутешній терен відзначався тепер спокоєм від трикутника, де на карті сходилися кордони Польщі, Словаччини й Совєтського Союзу аж до Перемишля. Він знаходився під повним контролем УПА, за вийиятком самої Бірчі, де й далі була дуже сильна ворожа база. Цей спокій час від часу нарушували дбайливо охоронювані транспорти з Перемишля до Бірчі. Вони посувалися шляхом і вбік не звертали ані кроку, хіба що застави сотні Бурлаки заганяли ворогів у цей страшний для них ліс.
Сотня готувалася до зими, й тепер багато праці мав бунчужний та господарський відділ. Придбали нове взуття, білизну і плащі, а цілій сотні пошили білі накидки-маскувальннці з капюшонами. В лісі замагазинували кілька бочок м'яса.
Ще кілька днів тому розмокла земля тепер перетворилася у тверде груддя. Листяний ліс обвітрів, став голий, і тільки шпилькові насадження лишилися вірними повстанцям.
Почав сіяти перший дрібненький сніг, такий білий і чистий, аж очі разив. Усього пару років тому кожний повстанець у цивільному житті тішився б цим першим снігом, а нині який він не є гарний, усе-таки для повстанців дуже страшний. Зима - це надто важка пора року для повстанських відділів, одначе закони природи тяжко змінити. Зима почала своє панування. Сніг падав кілька днів безперервно, і його шар сягав до кінця халяв повстанських чобіт. Не допомагало навіть втручання сильного сонця, яке в полуднє намагалося злизати цей величезний білий кожух із цілої Лемківщини, але вже ввечері завзятий дід-мороз брався до своєї роботи й покривав молоденький сніг блискучою скляною плитою.
Від довшого часу в околиці не з'являлися ніякі ворожі частини. Підпільне життя текло нормальним руслом, і навіть деякі канцелярії були перенесені з бункерів до хат. Полковник Коник зарядив денне таборування по лісах, і воно відбувалося роями. Кожний рій розпалював ватру, й біля неї проходили повстанські будні. Частина вояцтва відбувала службу на заставах, а деякі підстаршини переводили вишкіл призначених до сотні новаків із СКВ, що їх в останніх тижнях було розв'язано.
Грабові й букові колоди горіли дуже сильно, а полум'я сягало дуже високо. Досить було котромусь із зв'язкових подивитися на ліс із гори, щоб зорієнтуватися, де перебуває сотня, а коли він іще порахував і кількість димів, то знав стан роїв.
Одного разу полковник Коник і сотенний Орський, сидячи при ватрі, вели між собою дискусію і щось плянували. Полковник малював патиком на снігу велику мапу, а відтак її знову загортав. Лагідний і бунчужний час від часу гріли пальці, які відмовлялися тримати олівці й щось ними писати, а отець капелян Кадило, політвиховник Зорян і дентист Зубенко ходили від ватри до ватри й жартували із друзями.
Трохи осторонь поміж двома величезними деревами розклали свою ватру сотенні «аси». Тут був чотовий Бартель, Журба, Калина, Кармалюк, Чумак, санітар Зірка й Іменний. До них згодом долучалися «рейдуюча» група під командою отця Кадила. Одні гріли спини, інші сиділи на звалених стовбурах.
Чумак відкрив німецьку «ферфляшу», простягнув її отцю Кадилові і сказав:
- Отче, напийтеся теплої кави.
Чемно подякувавши, отець Кадило потягнув дещо завеликий ковток, закашлявся і якийсь час не міг вимовити ані слова. Аж по хвилині хрипким голосом додав:
- Оце то справжня «аква віта!»
Всі мимоволі усміхнулися, а він передав «ферфляшу» по колу, кажу