Поляки підходили дуже обережно, бо не мали певности, чи сотня квартирує в селі. Не йшли просто на село, а використали глибоку польову доріжку, яка тяглася майже паралельно із селом на віддалі кількох сотень кроків. Повстанці добре бачили ворожих вояків, що почали займати позиції вздовж села від сторони Борівниці.
При самому кінці села доріжка скручувала просто до нього. Тут ворог затримався, зайнявши становища, а доріжкою до села вислав стежу. Бойові позиції для обидвох сторін були дуже добрі. Сотня зайняла вигідну лінію поза деревами, плотами й ровами, маючи природну охорону і прикриття, а ворог розташувався на становищах оборонного характеру.
Поміж бойовими позиціями знаходилося чисте поле зі схилом до села. Вороги бачили досить великий рух у селі, бо жінки заганяли худобу поза хати й носили із криниць воду на випадок вогню.
Повстанці лежали на своїх становищах, переморгувалися між собою і чекали на початок привіту червоних «тадків», «яськів» та «зигмунтів». Сотенний вислав один рій через село Рибне, щоб зайти ворога ззаду й відчинити по ньому вогонь. Цей обхід вимагав приблизно годину часу.
Навпроти доріжки, що скручувала до села і якихось древніх мурів, зайняла становище чота Іменного. Найкращий обстріл цієї доріжки мав кулеметник Слива, й коли з-за закруту показалася ворожа стежа, він підпустив її ближче, а тоді скосив усю цільною чергою. Щойно тепер ворог переконався у присутності повстанців у селі й відкрив по цілій линії вогонь. У відповідь йому сипнула оловом сотня, а потім замовкла й чекала на ворожий наступ.
Не знаючи думки Смика, Бук заклався з ним на папушку тютюну, що вороги не наступатимуть, і спитав його:
- Як ти думаєш, буде наступ?
- Ні, не буде, - тоном знавця відповів Смик.
- Добре! Я також кажу, що не буде.
Заклад не вийшов.
На лівому крилі почулася московська лайка й вигуки «Впєрйод!», а за ними слідувала польська команда «До пшоду!» й почався ще сильніший вогонь. Але «до пшоду» ніхто не йшов. Поляки стріляли з оборонних позицій, мовби не чуючи команди про наступ.
Раптом якийсь відважний капітанчик…у червоній накидці вискочив із доріжки на чисте поле й почав кумедно вимахувати обидвома руками у сторону села. Від цих рухів накидка розпростерлася й надала йому вигляду величезного метелика. Запінившись під люті, капітан верещав несамовито:
- До пшоду! До пшоду!!!
Одначе страх перед упівцями був далеко сильніший від його команди. Ніхто й не думав наступати. Справа кінчилася тим, що «червоний метелик» звалився на землю від повстанської кулі, і його служба комуні урвалася.
Побачивши це, вороги знялися з лінії і дременули навтікача, а їм услід полетіли кулі рою Ґонти, ще збільшуючи швидкість їхніх ніг.
- Знову буде кілка тижнів спокій, - говорили між собою повстанці.
Саме у цьому часі до відділу був призначений новий курінний - командир Байда, перенесений зі штабу команди Рена. Байда - чоловік середнього росту, бльондин, дуже зрівноважений і спокійний, трохи мовчазний. До жартів неохочий, зате дуже любив дисципліну. Признання потверджував легкою усмішкою. Він - колишній командир сотні УПА, оперуючої ще за часів німецької окупації, з якою він пробився через переходячий большевицький фронт. Сам родом із Полтавщини й був старшиною червоної армії, ряди якої залишив іще в 1941 році й пірнув у вир національної боротьби за Україну.
Спостерігаючи збоку командира Байду та його інтелігентну поведінку і знаючи добре дуже низький рівень поведінки старшин червоної армії, було важко повірити в те, що новий курінний вийшов із совєтської школи. Виглядав радше на випускника військової академії Заходу. Говорив дуже доброю й чистою українською мовою і творив своєю особою модерний тип українського старшини. Він перебував по черзі при кожній сотні свого куреня, але найчастіше знаходився при сотні Громенка.
Тим часом навесні 1946 року в Комарницьких лісах біля Перемишля вишколювався другий випуск підстаршин УПА, нараховуючий близько півтори сотні учасників. Усі вони мали за собою довголітній бойовий практичний вишкіл, а тепер доповнювали його теорією.
Правдоподібно, тут прислужився ворогам зрадник Вишинський і переконав їх, що учасники цього підстаршинського вишколу, разом з охоронною чотою не перевищають двох сотень, і тому їх можна легко зліквідувати. Якийсь комік із ворожого штабу запропонував Соломонову розв'язку, а саме - вислати на ліквідацію підстаршинської школи УПА польську підстаршинську школу з Перемишля. Зупинившись на цьому проекті, ворожі пляновики вже чекали на номінації військових заслуг, а комуністична польська преса заздалегідь підготовляла матеріяли про великі успіхи молодих «героїв» із військової підстаршинської школи.