Та ось ціла Україна поновно опинилася під попередньою окупацією. Напівдикі, брудні, обдерті, засмерджені дьогтем орди москалів, пригадуючі часи Боголюбського, перекотилися лявиною по українських землях і скерувалися на Захід.
А тим часом у Ялті Сталін, Рузвельт і Черчіль, попиваючи запашне грузинське вино, ділили світ. І дарма, що цю війну плянували тисячі найкращих мілітарних фахівців, що в ній брали участь багатомільйонові армії, - Європу поділили Сталі Рузвельтом, за вимушеною згодою Черчеля. Грузинське вино робило своє, і Рузвельт віддавав країну за країною Сталінові. Про свободу народам і людині не могло бути й мови, бо панувала сваволя, а нащадки московських царів одразу взялися до опанування одержаних здобутків. Для окремих країн Москва вже заздалегідь створила уряди, складені з яничарів кожної із них, тому й Польща одержала від неї такий «уряд» під проводом Ванди Василевської. Ведучи спеціяльну політику нищення України частинами, Москва приділила комуністичній Польщі частину українських земель, до яких входили Лемківщина, Перемищина, Ярославщина, Любачівщина, Холмщииа та Підляшшя, так що її східний кордон проходив по колишній т. зв. лінії Керзона.
У 1939-1941 рр. ще під час першої окупації Галичини большевиками тисячі українських націоналістів перейшли на згадані терени, й після кількох років організаційної праці їхнє населення вже було готове до боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу. Але новий комуністичний уряд у Варшаві, будучи під постійним натиском Москви, розпочав масове винищування й відділів УПА, які тут оперували, й українського населення взагалі. Поляки забули, видно, про те, що ця сама Москва була спричинницею кількакратного розбору Польщі, що вона вимордувала тисячі польських старшин у Катині, що втопила у крові варшавське повстання, що довжелезними ешельонами вивозила польських патріотів у Сибір, - ці поляки й далі сліпо виконували московські накази та винищували український нарід усюди, де тільки могли.
Коли весною 1945 року світ уже тішився тим, що війна незабаром закінчиться, то українці готувалися до нової боротьби - боротьби на життя і смерть. Для цієї мети поспішно переорганізовувалися формації Української Повстанської Армії, а також сотні більших і менших частин - Самооборонних Кущових Відділів (СКВ). Час наглив…
Розділ 1. У РІДНОМУ СЕЛІ
У березні 1945 року навіть природа була збаламучена. Сніг, який падав безперервно вже третій тиждень, покрив цілу Лемківщину і все Засяння, а великі мокрі сніжинки й далі летіли з насупленого неба на землю, вкривали її пухнастим килимом, наче хотіли заховати від людського ока брудні звірства московсько-польських катів.
Не заховали… хіба могли? Адже дикі московські орди й польські комуністичні банди шаліли в докіллі, винищуючи дощенту українські села, хутори, містечка. Сліди їхньої брутальности видніли на кожному кроці…
Населення села Павлокоми зігнали до церкви, обставили її скорострілами, а потім зачинили двері й живцем спалили близько 350 осіб…
У містечку Динові в той час жило десять українських родин, і їх усіх вимордували. Юркові Прокопу, його дружині та п'ятьом дітям зв'язали руки за спиною і втопили в маленькому ставочку…
Такі масакри відбувалися в кожному селі на Засянні. Тут поляки вимордували майже всіх українських священиків, учителів, солтисів, дяків. Вистачило банді знайти в хаті український молитовник, і він уже був причиною для знищення цілої родини.
В селі Лубній на подвір'ях і на дорозі лежало 70 жертв. Чотирьом членам родини Воловників підрізали горла серпом. Тут ґрасувала банда, складена із 120 горлорізів й очолена фольксдойчем Барцом, який іще з німцями воював на Волині проти українського населення, а тепер діяв під кличем: «Пімста за Волинь!».
До цієї банди належало польське шумовиння: колишні двірські форналі, злодії, жебраки, які виконували одночасно дві роботи - шовіністично-національну і суспільну (під комуністичними гаслами прагнули змінити суспільний лад). Вимордувавши українську родину, ці бандити навіть не ховали своїх жертв - залишали їх на місці злочину, а потім грабували все, що потрапило під руку.
Власне тоді, коли в Лубній лунали постріли й чувся лемент жінок та плач дітей, у маленькому ліску ггід сосною кочували чотири вояки. Вони розклали ватру, відгорнули сніг, добре втоптали його своїми військовими чобітьми і, ставши з позакладаними руками спиною до вогню, робили одночасно три справи: гріли замерзлі кінцівки і спини, сушили свої однострої і пильно обстежували передпілля, кожної хвилини готові до пострілу.