Діно Будзаті
Уповільнювач часу
Першу серйозну спробу сповільнити час було зроблено в Марсікано (провінція Гроссето). Та й сам винахідник, славетний Альдо Крістофарі, родом був з Гроссето. Крістофарі, професор Пізанського університету, працював над цією проблемою понад двадцать років і провів у своїй лабораторії сенсаційні дослідження, зокрема з пророщенням квасолі. Спершу офіційна наука вважала його за фантазера, аж це за сприянням фінансиста Альфредо Лопеса було створено товариство для побудови Діакозії. Відтоді Альдо Крістофарі став генієм, благодійником людства.
Він зумів створити особливе електростатичне поле, назване полем Ц, всередині якого природні явища перебігали повільніше, ніж звичайно; такого ж впливу зазнавав і сам життєвий цикл. Під час перших позитивних дослідів це сповільнення сягало лише 0,5-0,6 відсотка; отож воно було майже непомітним. Але, знайшовши принцип, Крістофарі добився швидких успіхів. А це означало, що організм, призначений жити в середньому десять років, повинен прожити, якщо його вмістити в поле Ц, двадцять років.
Установку було споруджено в гористій місцевості, і радіус її дії поширювався лише на вісімсот метрів. Отож у колі діаметром у півтора кілометра тварини й рослини мали рости, старітися удвічі повільніше, ніж на решті Землі. Людина вже тепер сподівалася прожити два століття. Ось звідки — від грецької назви числа 200 — походить назва Діакозія.
Місцевість була майже зовсім необжита. Поодинокі селяни, які там жили, мусили вибирати: або залишитися, або перебратися на інше місце, діставши щедре відшкодування. Всі вони воліли переїхати. Зону було обнесено надійною огорожею, залишився тільки єдиний вхід, узятий під суворий нагляд. Скоро на цій землі повиростали, як гриби, височенні хмарочоси і серед них величезний санаторій (для невиліковно хворих, які намагатися ще пожити), кінотеатри, театри, і цілий ліс пишних палаців. А в центрі — кругова антена сорок метрів заввишки, схожа на радарну. Вона й створювала навколо себе поле Ц. Сама установка повністю ховалася під землею.
Скінчивши будівництво, оголосили на весь світ про заселення міста в тримісячний строк. Звичайно, приїзд туди, а тим більше проживання, коштував шалених грошей. А проте приїхати зголосилися тисячі людей з усіх куточків Землі. За кілька днів замовлення перевищили можливість розмістити прибульців. Потім з’явився страх. Страх такий великий, що наплив переселенців спинився сам по собі.
Чого ж люди боялися? Насамперед того, що приїжджий не міг покинути місто безкарно, якщо він прожив там якийсь час. Справді, уявімо собі організм, який привчився до нового, повільного, ритму фізичного існування. Перенесімо його різко з поля Ц туди, де життя йде удвічі швидше: всі його органи повинні раптово прискорити ритм своєї роботи; і якщо сповільнити хід тому, хто біжить, легко, то зовсім нелегко тому, хто, йдучи повільно, мусить раптом кинутися бігти щосили. Такий різкий перепад міг викликати небезпечні (ба навіть смертельні) наслідки.
А потім — усім тим, хто народився у місті, виїхати ставало неможливо. Та це й зрозуміло: організм, вирощений у сповільненому режимі, не міг потрапити в середовище, так би мовити, з подвійним перевантаженням, не зазнаючи ризику одразу ж надірватися. В цьому зв’язку передбачалося побудувати навколо поля Ц спеціальні камери прискорення і сповільнення для поступової адаптації тих, хто виходив або входив, і для запобігання усякій шкоді здоров’ю (установки схожі на камери декомпресії, якими користуються ті, хто піднімається з морських глибин). Але це було устаткування непросте, ще в стадії розробки. На появу його можна розраховувати лише через десятки років.
Таким чином громадяни могли жити довше, ніж інші люди, але вигнанцями. Прощавай, батьківщино, прощавайте, давні друзі, прощавайте, поїздки, а з ними й можливості познайомитися, когось покохати. Все це скидалося на довічне ув’язнення, незважаючи на тамтешню розкіш і матеріальні достатки.
Але це ще не все. Не меншу небезпеку таїла в собі й аварія самої установки. Живили її, правда, два двигуни, в разі зупинки одного автоматично вмикається другий. Але що як вони вийдуть з ладу одночасно? Що як зненацька забракне електричної енергії? Що як повалить антену якийсь циклон, гроза? Що як почнеться війна, вчинять терористичний акт?…
Перша група громадян, яка поселилася в Діакозії, налічувала одинадцять тисяч триста шістдесят п’ять душ. Це були переважно люди п’ятдесятирічного віку. Самого Крістофарі, який не забажав перебратися до міста, не було. Його замінив такий собі Стермер — швед, директор установки. Церемонія була дуже проста. Біля підніжжя передатчика, зведеного в громадському саду, Стермер опівдні урочисто проголосив: віднині діакозійці старітимуть удвічі повільніше. Антена гула тихим і приємним гулом. Спочатку ніхто нічого не помітив. І тільки ввечері дехто відчув, як його охоплює якесь заціпеніння, ніби його скрутили, зв’язали, раптово люди почали говорити, ходити, жувати з якоюсь незвичною млявістю. Знизився життєвий тонус. Кожна дія досягалася більшим зусиллям.