Отар вийшов і швидко повернувся з розкладушкою, потім приніс два матраци й тумбочки.
— Давай, мама, прибирай, а я буду забивати цвяхи.
Десь уже перед світанням розпрощалися з Кожухарем Отар і Турчин.
Ганна постелила постіль.
— Хай тобі, Ганю, сняться добрі сни на новому місці...
— Уже відіснилися, Михею... І лежанки нема,— зітхнула Ганна.— Нічого нема... За якихось п'ять годин все наше життя з тобою перевернулося... Так же мені шкода хати нашої, куточка нашого, Михею... Там і молодість промайнула наша, звідти ж проводжала тебе на війну й стрічала в ній... Нема...
— Ганю, не плач... Мала ж вона колись розвалитися... Добре, що «Запорожець» цілий... А те, що горшки побилися, то хіба ж це печаль? Я тобі яких хочеш привезу з Косопілля...
— Чудний ти в мене, Михею... Ой чудний...
— Не пропадемо, Ганю... Люди ж які навколо... Навіть Милентій Лин просив до своєї господи жити... Політика, Ганю.
— Знов ти, Михею, зі своєю політикою...
— Що ж ти вдієш, коли все — політика? Колись після такого нещастя по миру з торбами пішов би Кожухар... а зараз... ще й миші з нашої комори не розбіглися, а ми в Отаровій хаті... Ото я ж казав тобі, Ганю, що потрібний я чоловік на цій землі і за жодним днем не шкодую, як я його прожив. Бо не для себе живу...
— А цей Отар, видать, грузин? — сказала пошепки Ганна.— Це в них така заведенція, що на всіх «ти» кажуть?
— У них так, як і в нас: на друзів кажуть «ти». Спи, Ганю.
Михей задрімав і раптом проснувся: Ганни не було.
— Ганю, де ти?
— Ось я.
Ганна стояла біля вікна, накинувши на плечі велику хустку.
— Ти плачеш, Ганю?
— Плачу...
— Чого ти, Ганю?
— Та думала ж побілити її на май чи на паску,— схлипувала Ганна,— комина хотіла півниками розмалювати...
— Велике діло півники! Тут собі намалюєш — стіна велика.
— Таке скажеш! Михею, чуєш,— раптом згадала Ганна,— ти не бачив там... у нашій хаті під лавою дійничка стояла...
— Ні, не бачив.
— Пропала... така славна була дійничка й пропала...
18
Приморчани уже відсвяткували Новий рік. Стихла святкова суєта, осипались у вітринах ялинки, якимись буденними здавалися навіть Діди Морози з потемнілими ватяними бородами.
Вечорами місто ще хизувалося святковою ілюмінацією й величезною красунею ялинкою на бульварі. Біля неї завжди було повно дітлахів, бабусь, мам і взагалі різного люду, який ще не бажав розлучатися з веселими новорічними днями й ночами, коли фраза «З Новим роком!» була паролем щастя.
Повертаючись увечері з лекцій, Степка теж приходила до цієї ялинки й милувалася смішними зайчатами, хитрими лисицями й добрими вовками, які собі мирно крутилися навколо Діда Мороза, підкоряючись не законам природи, а електромагнітному реле.
За ці свята Степка страшенно стомилася, бо доводилося часто виступати з концертними бригадами в порту, на фабриках, інститутах і шкільних ранках. Степка читала вірші та часом зображала Снігуроньку. Новий рік їй довелося стрічати в науково-дослідному інституті з дуже хитромудрою назвою — НДІЕСТСАМРЕКЛАММЕХТОРГЗАК[1].
Після загального тосту за щастя й успіхи в новому році директор дуже довго переконував свій величезний штат, який нетерпляче поглядав на пляшки й закуски, в тому, що їх самовіддана праця приносить народові неоціненну користь і рухає прогрес у потрібному напрямку.
Тостів проголошувалося багато, хоч після третьої чарки вже ніхто не наважувався вимовити скорочену назву інституту. Навіть начальник відділу кадрів назвав його просто й скромно — наш інститут.
Степка сиділа в оточенні двох стареньких колишніх працівників інституту, в якому нині трудилися вже їхні діти. Один з них після другої чарки почав співати «Ш-што сто-иш-ш-ш, кашаясь...» Але, мабуть, забув, бо попросив Степку, щоб переписала йому на серветці слова. А другий все оповідав, як йому живеться в дочки.
— Мене і в кімнату пускають, коли гості приходять, м-да... А на кухні сиджу, скільки хочу... м-да... Мені добре. А у вас є батько? — запитав Степку.
— Він у селі живе. Сам...
— Самому добре... Не забирайте його до себе...
Степка згадала батька, і їй зробилося дуже сумно за цим столом. Він... найближча їй людина — може, сидить зараз самотній у своїй хаті, а вона послала йому стандартну листівочку й зображає вже кілька днів добру Снігуроньку... «Треба поїхати в Сосонку,— вирішила Степка.— Можна, зрештою, обійти Платона двадцятою дорогою, можна прогнати його, якщо прийде...»
...І зараз, стоячи біля міської ялинки, Степка думала, що їй необхідно поїхати в Сосонку. Вдома чекав на неї лист від Фросинки. Вона писала, що батько з матір'ю вже переїхали на будівництво «Факела». «У мене скоро почнуться канікули, Степко, якщо ти зможеш, то давай разом поїдемо в Сосонку».— писала Фросинка.
1
Науково-дослідний інститут естетики, самообслуговування, реклами та механізації торговельних закладів. У місті три роки ходили чутки, що його мають закрити.