— Бо не мала часу,— повторила, сміючись, Росинка.
Олексій замовк.
— Питай далі! Ну! — наказала Клава.— Тебе цікавить одне питання, і хоч що б ти патякав тут, а думаєш про одне... Чи хоч згадувала тебе Росинка? Що, не так?
— Так,— зітхнув Олексій.
— Тепер я не можу відповісти, бо живу не в Луганську,— сказала Клава.
Росинка сміялася.
Степка з Галиною сиділи в спальні й займались тим, чим займаються усі жінки світу, коли приходять одна до одної: приміряли плаття, показували кофти, туфлі, кульчики й обручки.
— Оце синеньке шила тут...
— Отут трошки треба звузити... поясочок сюди підійде... А це що?!
— Сашко з Москви привіз... французький оксамит... Тут на два плаття, я й тобі дам.
— Не треба, Галю!
— Ріж!
— А я тобі, Галю, подарую оці сережки. Подобаються?
— Яка краса!
— Бери...
— Ой! Сашко впаде, як побачить!
— Добре тобі з ним, Галю?
— Він так любить мене, Степко! Так нам з ним добре, що я часом аж боюся.
— Чого, дурненька?
— Ну, що так добре... Хворий він, Степцю,— похмурніла Галина.
— А що з ним?
— Серце... Він тримається, виду не показує, а я ж бачу, а я ж відчуваю,— зітхнула Галина.
— Ти бережи його, Галю.
— Як же я його збережу? Ні дня ні ночі не має... до всього йому діло, все через своє серце пропускає. Оце вчора приїхав увечері — чорний як сажа... «Що,— питаю,— графік ремонту тракторів зривають чи бетону в Сосонці нема?» — «Гірше,— каже,— доярка Марина Федорчукова померла, двоє дітей залишилося, а чоловік п'яниця... Сьогодні в інтернат повезли діток...»
Мовчання. Лежать уже забуті плаття й кофти на ліжку, туфлі й чобітки на підлозі — дріб'язок перед людським горем.
— А як... Платон? — Степка й очей не підводить.
— Як завжди. Робота, робота, й більше нічого. Дисертації ніяк не захистить. А зараз там, у Сосонці, таке будують, що ти, Степко, й не впізнаєш села.
— Казала мені Росинка, що комбінат якийсь споруджують,— згадала Степка.
— Урановий. Величезні поклади руди знайшли під Видубецьким кряжем... Уже містечко збудували... Назвав його Саша мій... Видубом... І колію залізничну проклали до Сосонки, робочий поїзд ходить...
— Справді? — здивувалася Степка.
— Комсомольців з усього району на «Факел» возить... Платонові тяжко. Молоді на комбінат працювати рвуться, старі за полями плачуть, нові сівозміни запроваджувати треба на тій землі, що лишилася, луки морем затоплять — кормів для худоби не буде... І про це йому думати треба.
— Так і живуть удвох з Васьком чи...— Степка не наважується запитати, чи приїхала вже Наталка.
— A ти що, не знаєш? — сплеснула руками Галина.— Він тобі не писав?
— Ні... Ми не листуємося, Галю.
— Наталка... вона... вона, Степко, вийшла заміж...
— Що? Коли, за кого?
— Я думала, що ти знаєш,— знизала плечима Галя.— Хоч нічого дивного нема, він мені сам тільки недавно розповів... І в селі ніхто не знав, аж поки заяву до суду не передав через Диньку... Вийшла заміж за свого лікаря, який доглядав її в клініці... Казав Платон, що хлопець розумний і симпатичний.
— Коли ж це сталося?
— Зо два місяці тому... Наприкінці листопада... Казав Платон, що саме перший сніг тоді випав на Сосонку... А я думала, Степко, що ви листуєтесь...
— Якби листувалися, то Платон сказав би тобі,— промовила Степка.
— Про себе нічого не каже, немов у нього хтось назавжди забрав його особисте життя...
— Переживав? — Степці хочеться знати все-все.
— Мабуть... Сказав мені, що... нема вже у нього... голубих вітрил, залишилися тільки робочі... парусинові... Сам залишився, так у мене болить за нього душа, Степко.— Галина тихо плакала.— Після смерті мами жодного дня радісного не мав... Поки нас з Васьком на ноги поставив... Наталку, потім колгосп... та й посивів.
Степка впала обличчям у подушку й теж залилася слізьми.
— Степко, не плач, не треба,— тепер уже заспокоювала Галина.— Я знаю, що й ваше кохання за вітрами пішло... Таке життя.
— Яке життя?! — майже крикнула Степка.— Я ж любила його все оце прокляте своє життя. І зараз люблю до нестями, до смерті... А він... Я благала його, щоб поїхав зі мною, просила на колінах, щоб не відпускав мене із Сосонки... Цього він тобі не казав?! Він розлюбив мене, я знаю, знаю! Вона забрала його в мене, вкрала мою любов, а тепер забула його... Тепер вона, як... пішла до іншого, може, на місяць чи на рік, і їй байдуже, що через неї ходять двоє нещасних людей на землі...
— Степко, ви повинні зустрітися з Платоном...
— Що?! — спалахнули якимсь чорним вогнем Степчині очі.— Я вже, Галю, зустрічалась... Тепер я не хочу заважати йому... страждати... І ти йому нічого не розказуй про цю нашу розмову. Я беру з тебе слово. Я не хочу, щоб з мене сміявся навіть він...