— Я? Знаю.
— А я ще, мабуть, ні,— поцілувала сестру в щоку й зіскочила із східців вагона.— До зустрічі, до зустрічі-і-і!
...Пізно вночі телефонний дзвінок розбудив Васька.
— Васю, це я, Платон...
— Ну, здрастуй,— крізь сон промовив Васько,— дзвониш так пізно...
— Та не давали довго Косопілля... Васю, будь другом, побіжи до Чугая й попроси, щоб прийшла Степка... Мені треба щось їй сказати, дуже, розумієш, важливе. А я за півгодини знову подзвоню. Васю, одягнись і...
— Степки вже нема.
— Як нема? Вона ще три дні повинна бути... Біжи, Васю!
— Нема,— крикнув у трубку Васько.— Сьогодні поїхала... Вона була в нас. Учора. Галя мені сорочку передала, то вона приносила.
— Що говорила?
— Нічого... Підписала нам з Лесею афіші зі своїм портретом .. Я почепив його у твоїй кімнаті... з написом таким... дивним трохи...
— Що написала?
— «Краще бути зачарованим, аніж розчарованим». Чув?
— І більше нічого не сказала? — допитувався здалеку, через засніжені поля, міста й ліси Платон.
— Нічого. Росинка побачила карточку Наталки й запитала, хто це... Ну, поки я сказав, то Степка вибігла з хати і... нічого більше не сказала...
19
Перед початком ранкового засідання наради голів колгоспів до Гайворона в коридорі підійшов Шаблій.
— Як справи з дисертацією, Платоне Андрійовичу? На захист запросиш?
— Якщо приїдете, то, будь ласка, Павле Артемовичу.
— Приїхати, певно, не зможу, але свою думку я вже написав.
— Дякую.
— Ти виступиш сьогодні? — поцікавився Шаблій.
— Мабуть, ні, Павле Артемовичу, я... я...
— Погано себе почуваєш? Справді, друже, у тебе вигляд не козацький. Захворів?
— Ні... Я просив би вас, Павле Артемовичу, відпустити мене з наради... Мені неодмінно треба поїхати в Приморське,— сказав Платон.
— Дуже треба? — посміхнувся Шаблій.
— Дуже...
— Що ж, їдь.— Шаблій потиснув руку Гайворону.— Потім колись розкажеш...
— Я вас познайомлю, Павле Артемовичу...
— Зрозумів. Тоді краще лети, Гайворон!
Платон купив квиток у касі аеропорту й лічив хвилини, що залишалися до відльоту. Та посадки не оголошували. У довідковому бюро кирпатенька чергова прогундосила, що виліт затримується через негоду.
Минала година, друга: Приморське не приймало літаків. Поїзд уже відійшов, що хочеш роби.
Диктор аеропорту люб'язно запрошувала пасажирів триста десятого рейсу зайняти місця в готелі: до ранку літака не буде, у Приморському штормовий вітер.
Платон кілька разів виходив уночі з готелю, вдивлявся в захмарене небо.
Вранці ніхто нічого сказати не міг: чекаємо повідомлень метеостанції.
Платон поїхав на вокзал і ледве встиг на поїзд. Стільки часу даремно пропало! Це ж лише завтра опівдні він побачить Степку. Платон взяв постіль і ліг, щоб заснути, щоб швидше минув цей день. Але заснути не можна, кожний нерв у напрузі. Чому стільки зупинок? Поїзд зупиняється біля кожного телеграфного стовпа. А може, літак уже над Приморським? А що робить Степка? Вона приїхала ще вчора... Послати телеграму з якоїсь станції?
«Їду, люблю тебе, зустрічай...», «Степко, доле моя, їду до тебе...», «Жити не можу без тебе...». Складено сотні подібних телеграм і не послано жодної... Він приїде без попередження, знайде її і скаже все. Поїде вона з ним чи залишиться там, але хай знає, що з того вогника, що запалила колись вона в його серці, вже давно розгорівся незгасний вогонь кохання.
Платона знесилюють безсоння й думки, десь аж під ранок він засинає тривожним сном.
...Борис Авер'янович здивувався, що Степка так швидко повернулася.
— Видно, погано тобі гостювалося.
— Ні, склалося так,— ухилилась од відповіді.— Перед від'їздом ще мушу владнати свої університетські справи, мабуть, доведеться перейти на заочний відділ.
— Напевно, Степко, ти вже не повернешся до нашої студії,— з неприхованим сумом сказав Лебідь.— Ще є тобі одне запрошення, з Київської студії, поїдеш і забудеш нас...
— Я вас ніколи не забуду, Борисе Авер'яновичу.
— Такий закон життя, чарівнице, нічого не вдієш. Хочу, щоб у тебе лиш не запаморочилася голова, Степко, від слави, від успіху...
— Я весь час про це думаю, Борисе Авер'яновичу.
— Весь час — не треба, бо самоприниження, Степко, теж велике зло... У нас є актори світового класу, але ми не вміємо показати їх світові або розтрачуємо їх таланти в буденній суєті, піддаючись моді, славі сумнівних новацій, забуваючи просту істину, що вчити нас, як відображати наше життя, не випадає іноземним штукарям від мистецтва. Я хочу, Степко, щоб ти завжди пам'ятала, який народ виховав тебе, в якій країні ти живеш і чий хліб їси.