— Ти говориш так, бо вже звик до цих клінік... і знаєш, що треба говорити тим, хто лежить у них... Відчини трохи вікно, мені душно... Спасибі... Надворі сніг?
— Сніг.
— Білий?
— Білий-білий...
— Мені здається, що я забула, які є кольори... Зараз, певно, прийде Віра Григорівна, ти йди, Платоне... Спасибі тобі... Тільки у Сосонці не розказуй...
— Я ще не збираюся їхати додому, Степко.
— Тобі треба.
— Невже ти хочеш, щоб я поїхав?
— Ні. Але тобі треба,— повторила Степка.
— Я без тебе не поїду.
— Без мене? — Степка легенько стиснула Платонову руку.— Тоді не їдь... почекай мене, Платоне... А... якщо я буду... страшна... сліпа... Ні, це неможливо, Платоне...
— Степко, дорога моя, ти найкраща для мене в усьому білому світі. Тепер ми будемо з тобою...
— Ми так довго йшли одне до одного,— промовила Степка,— так довго...
Увійшла Віра Григорівна.
— Платоне Андрійовичу, час, Степка повинна відпочити.
— Я завтра прийду, Степко,— Платон поцілував руку Степки й вийшов.
Приїхав Олексій із Сосонки, щоб розрахуватися на студії, прийшов до Клави й цілий вечір розповідав Платону про село, наче той виїхав звідти хтозна-коли. Сніп знову поїхав чогось в обком... Трактори ремонтують...
— Так ти вже наш, сосонський, Олексію?
— Видубецький. Через тиждень вийде перший номер «Факела». Це ми так назвали нашу газету.
— Мені дуже жаль,— вів далі Олексій,— що Степка не зможе більше зніматися в кіно... Ми втратили незвичайну актрису... Борис Авер'янович посивів за ці дні...
— Добре, що ми втратили тільки актрису, Альошко...
— Вчора на студію приїхав Корчмарьов — режисер, який хотів знімати Степку в своєму фільмі... Повернувся з клініки — плакав, як дитина... Старий, сивий — і як дитина...
— А ти ж чого киснеш? — навмисно грубо перебив Платон Олексія.— Витри, витри сльози, Альошко. Головне, що Степка є, розумієш, жива...
За кілька днів, коли Платон, як і завжди, вранці прийшов до клініки, сестра звеліла йому зачекати.
— Але мені дозволила Віра Григорівна, пропустіть, будь ласка,— умовляв Платон.
— Саме Віра Григорівна й звеліла, щоб ви почекали.
Платон кілька разів перечитав на плакатах усі лікарські поради хворим на шлунок, діабетикам, знав уже, як треба годувати немовлят, ставити гірчичники і яку гімнастику рекомендується робити вагітним. Раптом відчинилися вхідні двері, й до приймальні ввалилися три здоровенні хлопці у формених кашкетах таксистів. Вони принесли величезну корзину квітів і ще безліч якихось пакунків. Найнижчий, схожий на боксера, навшпиньках підійшов до сестри, зняв кашкет і пошепки сказав:
— Валю, ми вже є... Дуже пробачаюсь, але нас троє... Решта прийдуть завтра.
— Сьомо, треба трохи зачекати. Он він,— кивнула на Платона сестра,— теж чекає.
Валя нагнулася й щось сказала Сьомі. Він покликав своїх дружків, теж про щось поінформував їх, і вони всі троє підійшли до Платона.
— Дуже пробачаюсь,— промовив, вклонившись, Сьома. — Будемо знайомі: я — поклонник таланту вашої... е-е... Степки... Ми — друзі з нею. Це,— показав на двох своїх товаришів,— теж поклонники — найактивніші члени нашого клубу «Екран». Коля, Женя.
Коля й Женя потиснули руку Платонові. Женя дістав пачку сигарет, але її одним порухом руки вибив Сьома.
— Ти що? Це тобі не ресторан «Калинка». Дуже пробачаюсь,— Сьома улесливо посміхнувся Валі.— Ви йому пробачте. Я його ще тільки привчаю до культури, бо він думає, якщо купив двісті листівок з портретами кіноакторів і виписав «Комсомолку», то він уже культурний...
— А чого ви чекаєте? — не втримався, щоб не запитати, Платон.— Хіба вас пустять?
— Ти що, не знаєш? Сьогодні знімуть всі бинти.
— Не знаю... А вам хто казав?
— Що за вопрос? Сьома Півник знає все. У мене контакти й агентура,— Сьома подав Валі плитку шоколаду.
— Що тут за мітинг? — увійшла Віра Григорівна.— А-а, таксисти! Почекайте трохи.
— Хоч до вечора.
— Ходімо, Платоне,— запросила Віра Григорівна.
Вони пішли вже не на другий поверх, а через скляний перехід у вітальню.
— Ось ваша красуня,— сказала Віра Григорівна, підштовхнувши Платона.— Впізнаєте?
Степка стояла біля величезної пальми у синенькій піжамі й усміхалася.
— Платоне! — обняла Гайворона й поцілувала.
Платон не бачив її обличчя, нічого не бачив, тільки відчував гарячий Степчин подих.
— Ти ж моя маленька! Степко моя...
— Ой обережно, бо злетить пов'язка,— промовила Степка, і Платон побачив білу пов'язку, що прикривала ліве Степчине око.— Я страшна? Я дуже страшна? Тільки скажи правду!