— Де у вас тут машину звантажили? — запитав Кожухар сонного касира.
— Охо-хо,— виглянув той з віконця.— Скажем, скажем, усьо скажем...
Касир так їм нічого й не сказав. Знайшли начальника, і той провів на склад. Перевірили всі документи і аж тоді показали машину.
— Забирайте, бензину літрів з п'ять є.
«Запорожець» синів гладенькими боками, жовтів нікелем і витрішкувато дивився фарами на свого господаря. Максим сів за кермо, завів машину, і вони виїхали зі станційного двору.
— На Сосонку? — запитав Максим.
— Ні, в чайну. Інакше не можна.
Ісак Аронович — давній товариш Кожухаря, який знав уже причину відвідин Михея, запросив усіх до зали.
Випили по чарці, по другій. Потім Кожухар частував буфетницю, яка йому дала білети, кухарів і дуже довго умовляв випити Максима, але той відмовився: за кермом не п'ю.
Біля «Запорожця» зібрався чималий гурт цікавих, оглядали, обмацували, відтак привітали господаря, коли той трохи напідпитку вийшов зі своїми друзями з чайної. Михей із задоволенням розповів, як він виграв машину.
— А самі ж їздити умієте?
— Та вчили мене трохи хлопці,— показав на Максима і Юхима,— але... на тракторі.
— Це все одно, що перший клас маєте,— запевнив хтось під загальний регіт.
Оглянути машину Кожухаря, звичайно, зійшлося півсела. Михей витер «Запорожця» від мастила, і він тепер стояв на подвір'ї, як цяцька.
— Як же ти в ньому помістишся? — допитувався Савка Чемерис.— Ти ж як дишель, хіба влізеш?
Михей згинався в три погибелі, протискувався за кермо:
— Бачиш, уліз!
Голова Кожухаря впиралася в стелю кузова, а коліна стирчали аж біля перекладки керма.
— Як же ти будеш їздити, Михею? — не відставав Чемерис.— Тебе ж як скорчить, то й не випростаєшся.
— Я гнучкий.
Деякий час Кожухар призвичаювався до машини з допомогою Максима і Юхима. Вони вибиралися на рівну польову дорогу і тоді тільки допускали Кожухаря до керма. Він сидів скоцюрблений у машині і не тямив, з чого ж починати. Сяк-так заводив мотор, та коли доходило до зчеплення — починалися Кожухареві муки: він ніяк не міг, синхронно натиснути на педаль зчеплення і акселератор. Машину підкидало, і мотор глухнув. Нарешті якось освоїли цю операцію. Тоді почалося інше: коли доводилося гальмувати або переключати швидкість, Михей уже не міг, дивитися на дорогу, а лише на педалі, і «Запорожець» звертав у рівчак або намагався вирватися на ріллю чи в буряки.
— Куди ж тебе несе нечиста сила? — жалісно звертався до машини Кожухар.
Хоч що вже робили Максим з Юхимом, але їм так і не вдалося зробити з Кожухаря бодай поганенького водія. Михей міг ще сяк-так їздити по леваді, якщо, звичайно, не було поблизу стіжків сіна. А коли десь стояв хоч один, то «Запорожець», хотів цього чи не хотів Михей, неодмінно вмудрявся підібратися до нього і вгамселитись тупорилим передком.
— Мав бути цап, а вийшла машина. Чого тебе тягне до того сіна?
Ганна вже просила:
— Та продай ти цього «Запорожця», колись уб'єшся або скалічить він тебе.
— Ні. Я його таки загнуздаю і ще й тебе, Ганю, возитиму. Не може такого буть, щоб це залізо та було сильніше за чоловіка.— І вперто вчився далі.
Якось, поїздивши вдосвіта по луках і жодного разу не зіткнувшись із стіжком сіна, Кожухар вирішив, що науку закінчено. Пішов у бригаду, вирішивши ввечері зробити перший виїзд «на люди». Але скільки він не умовляв Ганну, щоб сіла в машину, та відмовилася:
— Хоч удовою ще який рік поживу, як я тобі не дорога.
— Ганю, я вже можу їздити і з заплющеними очима.
— Ні, сам їдь, якщо милиць захотів.
Михей викотив «Запорожця» з подвір'я, бо заднім ходом боявся їхати, і сказав Ганні таким тоном, ніби він уже півсвіту об'їздив:
— Ну, я поїхав.
Зігнувшись утроє, Михей сів у машину. Ганна бачила, як «Запорожець» підскочив, ніби дурний бичок, загарчав і щез за хатою.
Михей тримав кермо з такою силою, що пальці аж посиніли. Їхав на першій швидкості, бо перевести на третю боявся.
Люди поверталися з поля, стояли біля контори колгоспу, коли раптом їхню увагу привернув «Запорожець».
— Михей їде!
— Сам їде!
— Тікайте!
Найголовніше було зараз для Михея проїхати поважно біля контори, бо там стояли Савка Чемерис, Мазур, Динька — всі, хто пророкував йому передчасну загибель. «Тепер ви побачите, тепер ви у мене заговорите! — потішався Михей.— Я вам зараз такого коника викину, що ви...»
«Коник» був у тому, що Михей мав намір проїхати біля контори, розвернутися коло Диньчиної хати і зупинитися перед своїми товаришами, а потім уже гордо вийти з машини.