Кожен наступний крок давався їм усе важче і важче. Здавалося, ніби якась невидима пружна мотузка, розтягнувшись тягнула пішоходів назад. Нарешті вони знесилено впали на пісок.
— Нічого не вдієш, ходімо назад, — зітхнувши, мовив Чарлі Блек.
І… о диво! Варто було їм повернути до каменя, як ноги самі понесли їх, дедалі прискорюючи крок, і до місця стоянки наші подорожні примчали так швидко, що ледве змогли зупинитися.
— Схоже, ця каменюка не відпустить нас од себе, — посмутнілим голосом сказав моряк.
Еллі здригнулась.
— І все ж таки не варто занепадати духом, — сказав Чарлі. — Поміркуймо, й, можливо, нам поталанить здолати чари Гінгеми.
День минув у невтішних випробуваннях. Не раз мандрівники намагались відірватись від каменя: і задкували, і плазували… Дарма! Чарівна сила була неподоланна, і стомлені нерівною боротьбою моряк і дівчинка повертались до табору. Порції води та їжі було зменшено вдвічі.
— Чим довше ми тут протримаємось, — сказав Чарлі, — тим імовірніше, що нас виручить якась щаслива випадковість. А тому затягнемо паски тугіше.
Наступний ранок не приніс ніяких змін. Знову марна спроба перехитрити камінь і смутне повернення до табору… Але Еллі здивувала поведінка ворони. Птах бився у клітці і кричав так виразно, немов хотів вимовити: «Відпустіть мене на волю!»
Дівчинка сказала:
— Дядечку Чарлі, давай випустимо ворону, навіщо вона, бідолашна, мучитиметься з нами!
— Бідолашна! — пробурчав моряк. — Завела, нас у біду, а сама хоче втекти!
— Але ж, дядечку Чарлі, не прикидайся таким жорстоким, ти ж бо добряк!
Чарлі, відчинивши клітку, підкинув ворону догори:
— Лети, підступне створіння, якщо тебе цей чаклунський камінь не зупинить.
Ворона сіла Еллі на плече і щось каркнула їй у вухо. Потім легко злетіла вгору й незабаром зникла у високій далині. Моряк здивовано мовив:
— Клянусь усіма чаклунами й відьмами, вона легко пішла по курсу! Але як сталося, що каменюка її відпустила?
Подумавши, Еллі сказала:
— А навіщо її утримувати, коли вона жителька Чарівної країни?
Чарлі мимоволі усміхнувся, а дівчинка продовжувала:
— І здається, ворона порадила нам не втрачати надії.
— Поживемо — побачимо, — сумно відповів моряк.
Харчів, особливо води, швидко меншало. У сухому повітрі пустелі спрага долала людей неймовірно. Чарлі намагався обмежити денні порції води, але Еллі так жалібно просила пити, що серце старого моряка не витримувало, і він давав дівчинці кілька ковтків-води. А коли вона з великою насолодою її випивала, Тотошко ставав перед моряком на задні лапки, дивився на нього і слабо ворушив хвостиком. Доводилось наливати води і йому.
Збільшуючи порції води для Еллі й Тотошка, одноногий моряк зменшував свою. Він схуд і висох, шкіра на його щоках обвисла.
ПОРЯТУНОК
а сьомий день барило спорожніло. На обід не лишилось ні краплі води. Еллі знепритомніла, загартований моряк іще тримався. Силою волі Чарлі подолав заціпеніння, протер очі й раптом стрепенувся. Йому здалось, що вдалині рухається чорна цятка. Але що могло рухатися у цій страшній мертвій пустелі?.. Однак цятка рухалась, росла, наближалась.
— Ворона! Клянусь рифами Куру-Кусу, це повертається ворона! — загорлав Чарлі з неймовірною силою.
Яка їм користь від цього повернення, старий моряк іще не знав, але серцем відчував, що птаха повертається недаремно. Ось ворона вже недалечко, моряк бачив, як вона вибивається з останніх сил, важко й різко змахує крилами, аби утриматися в повітрі.
Щось хилило птаху до землі. Що саме? Зіркі очі моряка розгледіли, що це було велике гроно винограду, яке ворона несла у дзьобі.
— Виноград! — шалено загорлав Чарлі. — Еллі, дитино, прокинься! Ми врятовані!
Еллі нічого не чула й не розуміла.
Ворона сіла на пісок біля візка. Чарлі схопив гроно винограду, відірвав кілька ягід, поклав у напівстулені Елліні вуста й роздушив їх. Прохолодний сік пролився у горлянку дівчинки, і вона опритомніла.
— Дядечку Чарлі… Що це? Вода?
— Краще! Це — виноград! І знаєш, хто нам його приніс? Ворона!
— Кагги-карр! — обізвалась ворона, почувши, що розмова йде про неї.