— Ви можете піти з нами підземним ходом, але їм тоді не минути лиха, — пояснила дівчинка.
— Якщо вони через нас загинуть, то моє серце розірветься від горя… — зітхнув Дроворуб.
Він заплакав, сльози скотилися на щелепи, і щелепи враз заіржавіли. Дроворуб відчайдушно замахав головою, не годен вимовити й слова. На щастя, маслянка була біля його пояса. Страшило хотів змастити щелепи, та зосліпу капнув Дроворубові у вухо. Нарешті йому вдалося все зробити, як належить, і тоді Дроворуб заговорив:
— Страшило, скористайся своїм мудрим мозком, придумай що-небудь!
Страшило скрушно прошепотів:
— З моїм мудрим мозком щось негаразд. Він став вологим, поки я висів у карцері…
До розмови втрутилася Кагги-Карр:
— Фарамант і Дін Гіор сидять у підвалі на задньому дворі. До їхнього вікна веде хід з комірчини кухаря.
— Так це ж чудово! — вигукнув Чарлі Блек і злякано затулив рота долонею. — В мене є одна річ, яка допоможе невільникам визволитись. Вся заковика у тому, як її передати.
Він пошукав у рюкзаці і витягнув маленьку сталеву пилку.
— Цією пилкою можна перепиляти які завгодно грати.
— Але як її туди передати? — прошепотів Страшило. — От якби не зіпсувався мій мудрий мозок… А тепер ніщо не йде в голову, і від цього мені дуже погано…
Еллі кинулася до Страшила, почала гладити його напівстерте обличчя.
— Мій славний, не сумуй, за тебе думатиму я!
Запала гнітюча тиша. Щоб потрапити до палацу і хоча б крізь грати вікна побачити невільників, треба було вийти із тюремної вежі. Та двері ззовні охороняли дуболоми, а інший хід вів крізь підземну печеру, де чатував Шестилапий.
Хто відважиться пройти там сам?
Становище здавалось безвихідним. Невже доведеться покинути Фараманта і Діна Гіора на розправу жорстокому Урфіну?
Кагги-Карр стрепенулася.
— Я віднесу невільникам пилку! — вигукнула вона. — Мене не зупинять ні стіни, ні грати.
Пропозиція ворони видалася дуже слушною, та ба! — Кагги-Карр не могла втримати пилку у дзьобі. Інструмент був надто важкий, він переважував голову птаха донизу, а потім вислизав із дзьоба. Всі знову замислилися.
Раптом Еллі підняла палець, закликаючи друзів до уваги.
— Я придумала, — сказала вона, і всі радісно стрепенулися. — Дядечку Чарлі, ти спустиш мене звідси на мотузці.
— Ти з глузду з'їхала, дівчинко? — обурився моряк. — Хочеш одразу потрапити до лап вартових?
— Та ні ж, дядечку Чарлі, — заперечила Еллі. — Дуболоми вартують лише з того боку, де двері, а на Інший не звертають ніякої уваги. Поглянь сам!
— Але чому саме ти? Хіба не може піти туди хтось із нас?
— А хто? Ні ти, ні Страшило, ні Дроворуб.
— Та вам і не просунутися крізь грати! — переможно закінчила дівчинка.
В Елліному рюкзаці лежала сукня, яку їй подарувала добра дружина Према Кокуса. Еллі була на зріст така, як дорослі жінки Чарівної країни, і сукня прийшлася Еллі якраз. Вона була не блакитна, а зелена, бо дружина Кокуса походила родом із Смарагдового міста і не втратила любові до зеленого кольору.
Еллі переодяглась. Чарлі Блек дістав зі свого універсального рюкзака пензлик і чорну туш, намалював зморшки на її лобі, щоках і підборідді, і за три хвилини перед друзями стояла літня фермерша Смарагдової країни.
— Заприсягаюсь пальмами Куру-Кусу! — вигукнув Чарлі. — Тебе не впізнає жоден шпигун у світі… Але чекай! Тобі потрібен привід, щоб пройти у місто.
— А я вже придумала його, не хвилюйся!
Моряк підперезав Еллі попід пахвами широкою лямкою, а до лямки прив'язав міцну мотузку.
Еллі взяла кошик і протиснулася між прутиками, що підтримували дах.
Дроворуб спостерігав за протилежним боком: ніхто із дуболомів не збирався обходити вежу довкола.
Моряк поволі опускав Еллі, а та спиралася руками об камінці понівеченого часом і негодами боку вежі. Нарешті вона торкнулася ногами. землі.
Смілива дівчинка скинула лямку, яку моряк миттю підняв догори, послала дядькові поцілунок рукою і неквапно пішла дорогою.
Чарлі Блек слідкував за нею, затамувавши дух, і заспокоївся лише тоді, коли Еллі вийшла на дорогу, вибрукувану жовтою цеглою, і помахала йому.
Еллі не одразу пішла до міста. Вона звернула з дороги на галяву і там набрала корзинку чудових крупних ягід, а дорогоцінну пилку заховала на саме дно. Після цього рушила далі й сміливо постукала у міську браму. Кошик з ягодами, зібраними нібито для Урфіна Джюса, послужив їй перепусткою.
Еллі йшла вулицями, які колись зблискували смарагдами і були заповнені гарно вбраними людьми. Як тепер тут було порожньо, похмуро і сумно!