У палаці їй показали, як пройти на кухню. Товстун Балуоль спершу не впізнав Еллі у її новому вигляді, а коли впізнав, то страшенно зрадів.
Еллі просиділа у його комірчині до ночі, а потім кухар провів її до вікна камери, де були ув'язнені Дін Гіор і Фарамант. Вікно, на щастя, виявилось незаскленим. Еллі погукала сплячих. Добудитись їх виявилося не так уже й легко, бо люди з чистою совістю сплять міцно навіть у в'язниці. Першим прокинувся Фарамант і розбудив Діна Гіора.
Друзі страшенно зраділи, дізнавшись, що до них прийшла воля у подобі Еллі зі сталевою пилкою. Тюремник знаходився у коридорі за дверима, заважати було нікому, й ув'язнені, спираючись по черзі один одному на плечі, запрацювали пилкою. Через десять хвилин грати було перепиляно.
Першим виліз Дін Гіор, ставши на плечі Фараманта. Але як було вибратися Вартовому Брами, якщо у камері не було ні стола, ні стільця, а залізні ліжка міцно прикручені до підлоги і на них ні ковдри, ні простирадла?
— Як же бути? — шепотів Дін Гіор, нахиляючись до вікна. — Хоча б шматок мотузки…
— Шматок мотузки! — насмішкувато повторив Фарамант. — Ех ти, бородо! Про бороду свою забув?..
— Ай справді, я зовсім забув про бороду! — зраділо погодився Дін Гіор.
Він опустив пишну бороду у вікно, і Вартовий Брами, вчепившись у її пасма і впираючись ногами у стіну, поліз. Дін Гіор від напруги аж заскреготів зубами, але витримав. І друзі кинулися палко обіймати свою рятівницю Еллі.
Кухар вивів їхню компанію через задню хвіртку, і всі троє опинились на вулиці. Вийти з міста звичним шляхом не можна було, бо браму пильно охороняли дуболоми і поліція. Довелось перелізати через мур. Зайшовши на одну з ферм, Фарамант пошепотівся з господарем, і той послав двох своїх молодих і прудконогих синів на північний захід, а сам пішов до сусіда.
Зустріч усіх друзів було призначено в ярузі, де починався підземний хід. Туди й повела Еллі визволених полонених.
Коли дівчинка і її супутники порівнялись з вежею, Фарамант тричі прокричав совою, а Еллі помахала кошиком. Це був сигнал, що операція вдалася й ув'язнені на вежі друзі можуть покинути її. У відповідь долинув крик зозулі: мовляв, сигнал почули й зрозуміли.
Еллі, Дін Гіор і Фарамант прибули на місце побачення першими, щасливо уникнувши зустрічі з дуболомною охороною.
Вранці Руфу Білану стало відомо про втечу чотирьох в'язнів. За його наказом кілька поліцейських кинулись на пошуки. Вони нишпорили по довколишніх фермах і допитували людей. На диво, ті виявилися балакучими й розповідали шукачам, що втікачі рано-вранці пішли на північний захід, напевно, сподіваючись знайти притулок у Жовтій країні.
Два взводи дуболомів і три десятки поліцейських рушили у вказаному напрямку. Солдати бігли твердою дорогою, грюкочучи ногами, наштовхуючись один на одного, падали. Поліцейські стріляли камінцями з рогаток у придорожні кущі, тільки-но. помічали там найменший рух.
Час від часу начальник поліції, який сам очолював погоню, забігав у придорожні будиночки й розпитував про втікачів. Заздалегідь попереджені гінцями Фараманта мешканці будиночків відповідали:
— Вони пройшли тут години зо три тому… дві години тому… годину тому…
Завзяття переслідувачів зростало, здавалося, вони от-от спіймають злочинців. Але вони пробігали милю за милею, а дорога попереду, як і раніше, була безлюдна.
А потім скоїлося таке: начальник поліції вирвався уперед, й очманілі підлеглі сприйняли його за втікача і осипали таким градом здоровенних уламків цегли, що поламали йому руки, ноги й відбили голову.
Підбігши з переможними вигуками до забитого, вони раптом зупинилися. Що робити далі? Вони не знали, а наказувати було нікому.
Зібравши уламки свого командира, загін повернувся до столиці. Один із поліцейських доповів Руфу Білану, що трапилося. Руф Білан зблід від жаху. До того він ще сподівався, що втікачів спіймають і тоді пригоду можна буде приховати від короля. Тепер хоч-не-хоч доведеться зізнатися, що полонені, якими так дорожив Урфін Джюс, вирвалися на волю. Більше того — загинув начальник поліції, котрого правитель дуже цінував за старанність і спритність.
Вислухавши поліцейського, Урфін понуро мовив:
— Не маю жодного сумніву, що це витівки того клятого дівчиська, маленької Феї Еллі. І втікачі зникли?
— Безслідно, всемогутній королю Смарагдового…
— Коротше! — гримнув розлючений Джюс.
— Слухаю! Найгірше те, що переслідувачів, імовірно, направили по хибному шляху. З усього видно, що це була змова.