— Ать, два, ать, два! — командували капрали, і солдати дружно карбували крок дерев'яними ступнями.
Поруч на ведмеді їхав Урфін Джюс і милувався своїм військом.
— Ар-р-міє, стій! — оглушливо ревнув Лан Ні-рот, дерев'яні ноги цокнули одна об одну, й військо зупинилось.
Перелякані мешканці висипали з своїх будинків, стояли на ґанках і біля воріт.
— Слухайте мене, жителі Когиди! — прокричав Урфін Джюс. — Я оголошую себе правителем Блакитної країни! Сотні років Жувани служили чарівниці Гінгемі. Гінгема загинула, та не пропало її чаклунське мистецтво, воно перейшло до мене. Ви бачите оцих дерев'яних людей: я витесав і оживив їх. Варто мені мовити слово, і моя неприступна дерев'яна армія переб'є вас усіх і зруйнує ваші будинки. Чи визнаєте ви мене своїм повелителем?
— Визнаємо, — відповіли Жувани і заридали.
Голови Жуванів хиталися від нестримного плачу, а дзвіночки під капелюхами весело закалатали. Цей передзвін зовсім не відповідав сумному настрою Жуванів, тож вони зняли капелюхи й повісили їх на спеціальні кілочки біля ґанків.
Урфін наказав усім розійтися по домівках, але затримав ковалів, звелівши їм викувати шаблі для капралів та генерала й добре нагострити їх.
Щоб ніхто із мешканців Когиди не встиг попередити Према Кокуса про небезпеку нападу, Урфін Джюс наказав дуболомам оточити село і нікого з нього не випускати.
Урфін Джюс вигнав усіх з будинку старости і ліг спочивати, поставивши біля дверей вірного ведмедя.
Спав Урфін довго, прокинувся увечері і пішов перевіряти варту.
Те, що він побачив, неабияк здивувало його. Генерал, капрали і солдати були. на своїх місцях, але всі прикривалися лапатим зеленим листям та гіллям.
— У чому справа? — суворо запитав Урфін Джюс. — Що з вами сталося?
— Нам соромно… — зніяковіло відповів Лан Ні-рот. — Ми — голі…
— Оце так новина! — сердито закричав Урфін. — Та ви ж дерев'яні!
— Але ж ми люди, повелителю, ви самі нам про це говорили, — заперечив Лан Пірот. — Люди носять одяг… І вони нас дражнять…
— Ще тільки цього бракувало! Гаразд! Дам вам мундири!
Дерев'яне військо так зраділо, що тричі прокричало «ура!» на честь Урфіна Джюса.
Відіславши військо до казарми, Урфін замислився: пообіцяти мундири п'ятдесяти шістьом воїнам легко, а де їх взяти? В селі, звичайно ж, не знайдеться ні тканини для мундирів, ні шкіри для чобіт і ременів, та й майстрів немає, щоб виконати таку величезну роботу.
Урфін поділився своїм клопотом із пугачем.
Гуамоко поводив своїми великими жовтими очима й кинув лише одне слово:
— Фарба!
Це слово сказало Урфіну про все. Справді: навіщо одягати дерев'яні тіла, котрі не потребують захисту від холоду — їх можна просто пофарбувати.
Урфін Джюс викликав старосту і наказав зібрати фарби всіх кольорів, які тільки є в селі. Розставивши навколо себе банки з фарбами, він розклав пензлі і взявся до справи. Вирішив спочатку розфарбувати одного солдата. Намалював на дерев'яному тулубі жовтий мундир з білими ґудзиками і ременем, на ногах — штани і чоботи.
Коли повелитель показав свою роботу дерев'яним солдатам, ті були в захваті й забажали, щоб їм теж надали такого ж вигляду.
Самому Урфіну це було зробити не під силу, і він залучив до роботи всіх місцевих малярів.
Справа закипіла. За два дні армія виблискувала свіжими фарбами, від неї на цілу милю несло скипидаром та оліфою.
Перший взвод пофарбували в жовтий колір, другий — у блакитний, третій — у зелений, четвертий — в оранжевий і п'ятий — у фіолетовий.
Капралам на відміну від солдатів прималювали стрічки через плече, якими ті дуже пишались.
Прикро лише, що у солдатів не вистачило розуму дочекатись, поки висохнуть фарби. Вони захоплено тицькали пальцями один одному у живіт, у груди, в плечі. Від цього залишались плями, і дуболоми стали трохи схожі на леопардів.
Генерала Джюс зумів переконати, що його різнобарвні візерунки кращі за будь-яку форму.
Розфарбована армія, була у захваті, та раптом виникло нове утруднення. Всі дуболоми виявилися схожі обличчями між собою, як дві краплі води, і якщо раніше командири їх розрізняли за сучками, то тепер ті сучки були зафарбовані, і це значно ускладнювало всю справу.
Однак Урфін Джюс не розгубився. Він намалював на грудях і спині кожного солдата порядковий номер. Ці пізнавальні номери й стали для солдатів іменами, що було дуже зручно.