Ми довго стояли, задерши голови, і вдивлялись у вкрите райдужним нальотом скло. Сестра навіть знала, в якій шибці саме можна побачити образ.
— Ну що, бачиш? — спитала мене сестра через якийсь нестерпно довгий відтинок часу.
— Нє, — відказала я сумно, почуваючи себе грішницею. — А ти?
Сестра кивнула.
— Бачу.
Я їй вірила і не вірила. Тепер мені здається, що якби вона побачила справді образ Божої Матері, то принаймні перехрестилася б. Бабця навчила її молитися, а мене ні. Я росла безбожним дитям. Утім, зараз ми обидві були малі язичниці. Сестра натякнула мені досить делікатно як на її підлітковий вік, що грішники не можуть бачити Божої Матері. Правда, знання про гріх у мене були практично відсутні. Я знала лише один гріх: НЕ МОЖНА КИДАТИ ХЛІБ НА ЗЕМЛЮ. А якщо вже упав, то треба підняти й поцілувати. Інколи цей гріх у нас в хаті траплявся. Але ж псам кидають хліб, і курям так само!
Решта усе були погані вчинки, за які карали батьки. Не Бог. Ніхто нас не бив, але накричати, вибештати й пообіцяти віддати в інтернат — могли. Я чомусь хотіла потрапити в інтернат, якщо туди віддають таких, як я. Мала б товариство до смаку. А крик, дошкульні слова лише поглиблювали в мені відчуття того, що я нічого не варта, і врешті почала шукати спосіб стати досконалою в недосконалому світі. Наче у воду дивилась. Це допомогло мені вижити надалі.
Християнські чудеса чудесні тим, що вони змінюють людей. Той, хто побачив хрест, що спливає кров’ю, образ Божої Матері в дуплі дерева, чи навіть саму Божу Матір, вже не буде таким як перше. До нього сходить Дух і залишає в ньому часточку світла. Ще одне підтвердження Божої справедливості: Господь сам обирає для себе душі. У нього не випросиш і не вимолиш дарунку.
Мені розповідали одну історію, яка трапилася далеко звідси. У радянські часи фіґуру Божої Матері, що стояла край дороги, скинули з постаменту й відвезли на закинутий польський цвинтар. Один чоловік знайшов її там в бур’яні, з відбитою правою рукою. Він забрав ту руку до себе додому і через деякий час дуже розбагатів. Християнство і язичництво поєднуються тут в доволі оригінальний спосіб.
Фігура Божої Матері знову тепер стоїть край дороги, але вже без руки.
Я пам’ятаю гурти людей, які вдивлялись у вікно церкви з надією, щось побачити. Завжди можна зробити вигляд, ніби бачиш, ось що погано.
Церква Святої Покрови була зачинена і в той же час відчинена. Раніше не боялись злодіїв і про те, що церква в Урожі сама відчиняється, скільки її не зачиняй, знали всюди. Врешті на двері повісили колодку. Вже після того, як з церкви вивезли всі ікони, розбили царські врата. Але хреста з даху не зняли, бо дуже часто це закінчувалось трагічно. Дивна річ: старі ікони в нас спалюють, а дерев’яна різьба так і зітліла в шкільній дровітні. Я тримаю в себе вдома шматок липової дошки з різьбою у вигляді листя аканту. Можливо, спалюючи ікони з власної хати, не відрікаються від ікон взагалі, бо замінюють старі на нові. Але тут ніхто, очевидно, не хотів брати на себе відповідальність. Церква ніби перестала бути церквою. Від неї залишилась лише зовнішня оболонка. Тут ми маємо відчуження, яке так і не дійшло до повної десакралізації, адже не було попереднього досвіду.
ЧОРНА КАРЕТА
Чи то через те, що повз замкнену церкву возили небіжчиків на цвинтар, чи тому, що дзвіниця була недокінчена, як належить, і кам’яну долівку скропила кров майстра-ворожбита, але радше внаслідок того, що церква кілька десятиліть стояла пусткою, з нею пов’язана ще одна історія.
Одна жінка пізно ввечері йшла повз церкву, як раптом побачила чорну карету, запряжену чорними кіньми, а на переді сидів кучер. Карета зупинилась перед брамою церкви, дверцята відчинились, з карети вийшов пан, одягнений в чорне, і пішов до церкви. Двері перед ним самі відчинились, а потім зачинились, і в церкві засвітилось. Жінка лишилась чекати, що ж то буде далі, а, може, просто не могла зрушити з місця, бо мусила це побачити. Через якийсь час світло в церкві погасло, двері відчинились, вийшов пан, сів у карету й поїхав.
Пізніше жінка розповідала, що побачене нею відрізнялось від реальності: якесь легке з розмитими контурами.