І ще одна, що виглядає геть безглуздо. Двадцятилітній хлопець вийшов з дискотеки й сів під стіною клубу. Коли всі почали розходитися, він залишився. А на ранок його знайшли мертвим. Клуб у Винниках майже навпроти фільварку й колишнього костелу. Чомусь цю історію довго не обговорювали. Так наче всі погодились з тим, що потрібно кимось жертвувати.
Щоб не було посухи, а в нас її справді не буває, або навпаки сльоти, щоб худоба не гинула… Такі умови співіснування опирів і людей у мирні часи. А в немирні опирі із мисливців стають здобиччю. Як у селі Нагуєвичі 1831 року, коли за наклепом семилітнього недоумкуватого хлопчика було спалено й покалічено кілька чоловіків, серед яких не всі були опирами. Такий собі процес Салемських відьом. До речі, у нас не збереглося розповідей про неживих опирів, про те, що діється, коли опир помирає. Надто багато заборон на подібні розповіді змінили до невпізнання картину. Етнограф пройшов би повз наших опирів, бо їх не можна віднести до тих, що лежать у могилі й курять файку, чи виходять з могили, аби комусь нашкодити, до тих, хто начебто має дві душі. Тобто не знайшов би легенд. А саме життя значно страшніше, ніж усі ці байки, зібрані в працях етнографів XX століття, а люди бояться навіть про них розповідати. І знають, що перед ними вони безсилі. Правда, кажуть, ніби від опирів може оборонити дванадцять разів свячена пшениця, але як її використовувати, ніхто не знає.
Жінка, що була буфетницею в їдальні, розповідала дивну історію, яка вирвана з контексту, може, й не справила б ніякого враження на сторонню людину.
Якось надвечір до їдальні зайшов старенький чоловік, що чекав на автобус до Сторони. Було холодно. Він замовив собі борщ, щоб пересидіти той час. Тут до їдальні заходить якась жінка й починає щось до нього тихо говорити, а він різко їй відповідає. Врешті ті двоє забули, що їх можуть чути, й почали вголос сперечатись. Жінка вмовляє:
— Ходи з нами! Тобі в нас буде добре. Ти такий, як ми.
— Не піду! Не хочу вас знати. Йди геть від мене!
Так вона й пішла ні з чим. Буфетниця розповідала, що їй аж мороз поза шкірою пішов, бо вона почула те, що не призначене для вух звичайних людей.
А ще опирі здатні викликати бурю. Але про це пізніше.
ЧАРІВНИЦІ
Кожна жінка на селі мусить знатися на чарах: як втримати чоловіка, вберегти родину від лихого ока, подбати про врожай. Урізькі жінки дуже забобонні й уперті в своїх забобонах. Священики їм цього не боронять, принаймні, в проповідях про це не кажуть ні слова.
Хтось знає більше, хтось менше. Є кілька родин, де жінки мають таємниці догляду за собою чи городом, і передають ці магічні знання у спадок.
Є жінки, що мають лихе око. Моя племінниця дитиною ходила з моєю мамою до церкви й кожного разу втрачала свідомість, коли там з’являлась одна жінка. Тоді доводилося витирати їй лице вивернутим подолом сорочки й гасити у воді сірники, лічачи від десяти до одного. Зливати на віск вміють не всі.
Бабця розповідала, як один час чарівниці здоювали молоко в її корови. Доїли в себе вдома терницю. Це такий примітивний пристрій для тіпання льону. Слова «відьма» у нас ніхто не вживає. Кажуть «ворожка». «Чарівниця» має більш негативний відтінок.
Коли мені було за двадцять, я мала важку невралгію, і коли ми вже втратили надію мене вилікувати, мама взяла мою сорочку й пішла на Глинне до ворожки. Тобто та жінка вміла лише зливати на віск. Не встигла мама повернутись, як нестерпний біль відступив, і до вечора я забула про хворобу. Мама розповіла, що жінка спершу довго молилась, тоді злила віск на воду, покропила тією водою мою сорочку й сказала, що хворобу спричинили вітер і страх перед високим чоловіком. Звісно, таких людей, як ця жінка, всі поважають і не вважають відьмами. Відьми — це ті, хто чаклує в нехристиянський спосіб.
Один чоловік смерком йшов через міст і побачив голу молодицю на березі. Він спустився вниз і став її ганьбити за непристойний вигляд. Вона й оком не моргнула: «Як розкажеш кому, що мене видів, то до року вмреш. А ні — сім літ буде тобі добре вестися». Хлоп, звісно, здогадався, що та жінка чарівниця і промовчав. І сім літ йому велося дуже добре: і в хаті, і на господарці.
Сільська магія зараз занепала, бо молоді в таке не вірять. У людей немає також усвідомлення того, що магічні прийоми діють за принципом: відбирати в когось, щоб дати комусь іншому. Либонь, долі до цього байдуже. Вона втручається лише тоді, коли недостача чогось призводить до катастрофічних наслідків. Мене завжди цікавило, чому певні особи лиють воду, якою омивали покійника, під сусідський поріг, встромляють голки в одвірок, сиплять глину з могили на чуже подвір’я. Очевидно, тут не йдеться про ненависть чи помсту. Віднімають чиюсь фізичну силу чи достаток, щоб узяти їх собі. Найбільш вразливі та незахищені малі діти, і саме через них легше відбирати.