Коли я розповіла вдома про це, мене вилаяли й сказали, як ми посміли жебрати квіти по селі. Тільки й усього. А старий невдовзі помер. Треба б знайти його могилу, якщо вона збереглася.
У Горішньому кінці є дім, який намагалися продати цілих тридцять років. Великий навіть як на наші часи, з цегли, завжди побілений, а трава на подвір’ї скошена. Казали, ніби там з’явився грибок, але мені здається, що продати його не могли через високу ціну. Кожного разу, коли я йшла повз нього, дивилася, як він себе почуває. Він вріс у землю, але почував себе незле. Такий собі спокійний і терплячий дім.
Тепер його нарешті продали, і виглядає він веселіше. Додалося трохи барв на фасаді, на подвір’ї з’явились ознаки життя людей, які мають власний транспорт і багато працюють. Щаслива у нього все-таки доля. Простояти стільки літ і повернутись до життя, тоді як інші будинки без людей швидко деградують і зникають, випотрошені, розпавшись на нікому не потрібне сміття.
На Великдень усе довкола яскравішає. Хрести при дорозі й каплички вбираються в штучні квіти, на вікнах нові фіранки, тут і там пофарбовані паркани чи двері, а дерева в садках сяють побіленими стовбурами. На чистеньких грядках нарциси й тюльпани, екзотичні кущі, привезені заробітчанами з далеких країв, а молода трава, як оксамит, стелиться поміж вуликів.
І раптом, як провали пам’яті — напівзруйновані порожні хати з рештками старих садів, де яблуні вже майже не родять.
Недалеко від нас стояла на горбі сіра хата, оббита нефарбованими дошками, якась чужинська, негостинна. Вікна були високо, а ми маленькі й не могли зазирнути всередину як слід. У хаті, звісно, ніхто не мешкав. На дверях висіла заржавіла колодка. Позад хати ріс кущ блідо-рожевих руж з дрібними пелюстками. Ми не могли ними натішитись, коли вони розквітали в травні. Їх посадили для краси, а не для того, щоб варити трояндовий сироп чи розтирати з цукром пелюстки, з яких робили начинку для різдвяних пампухів. Кущ ріс під стіною шопи, що прилягала до задньої стіни хати. Однієї дошки бракувало. Всередині стояла розсохла діжка з піском. Чомусь вона викликала в нас страх.
Хата сама по собі нагадувала фортецю. Її захищали стіни, замки, маленькі віконця, схожі на бійниці, й страх перед чужим світом, що знаходився усередині. Там було повітря минулого й пил життя.
Ми знали, що господарі цієї хати живуть за границею, тобто в Америці, звідки небагатьом щасливцям присилали посилки з хустками й светрами. Виявилося, що там жили дві сестри, які перебрались на Границю, зовсім поруч. Після того, як там хтось повісився. Отак розвіявся американський міф через десятки років. Хата простояла років 30, а тоді її розібрали й поставили на тому місці цегляний дім, що заповнив собою майже весь горб, де ми бавилися в дитинстві, з видом на ліс і річку.
Раніше хати стояли довго. Їх не грабували, не вибивали вікна й не розбирали печі. Якщо розібрати піч, хата руйнується, бо піч — то її серце. Тепле серце.
Зараз там немає ні вікон, ні дверей, дах, вкритий толем, найубогішою покрівлею, зірваний. Маленька хатка на самому краю горба. Крихітні дві кімнатки. Вона позначена нещастям, повита вічним смутком. Колись там мешкала шкільна приятелька моєї сестри Марійки — Катруся. Потім у хатці жила молода кравчиня з двома хлопчиками-близнюками. Маленька, дуже тиха жінка з ясними очима, вона шила мені сукню на випускний.
Сестра розповідала, як одного разу вони разом з Катрусею засиділись, і почалася гроза. Здавалось, стара хатинка розсиплеться від звуків грому. Дівчатка сиділи удвох при гасовій лампі й тремтіли від страху. Дорослих нікого не було. Здається, Катруся не мала матері. Кілька років тому її вбили в Іспанії сини чоловіка, якого вона доглядала. Той начебто хотів записати їй щось у спадок.
А кравчиня згоріла від саркоми за два тижні. Я пам’ятаю, як вона, стривожена й бліда, уже відсутня, вийшла з автобуса в селі. Вона вже знала, що помре.
І коли я бачу оту напіврозвалену хатку на пагорбі, то завжди згадую двох жінок, у чиє життя втрутилась раптова й безжальна смерть.