ЧОРНИЙ МІСТ
Довжелезний високий дерев’яний міст, просочений смолою — я вже не застала, коли по ньому їздили фіри з кіньми. Час від часу відривалась струхлявіла дошка з перил чи помосту, й ставало все небезпечніше по ньому ходити. Міст занепадав разом з колишнім панським двором: конюшнею, стайнями, током. Був він навіть вищий, ніж той залізобетонний мостище, який будували ледь не двадцять років. Витримував найбільші повені, що траплялись влітку, коли три дні підряд лив дощ, і ріка наповнювалась шаленою жовтою водою, по якій пливли цілі дерева й кущі лози, якою заростало річище. У дитинстві мені здавалось, що верхів’я Бистриці сягає незвіданих країв, і одного разу повінь принесе щось незвичайне, наприклад, цілу хату.
До тих, хто жив під горбом, на Оренді, вода підбиралась, заливаючи городи. Коли повінь — шум ріки чути аж до нашої хати. Досить стати на порозі. Річки мені не видно, лише гору Магуру, вкриту лісом. У сльоту з неї куриться туман, ніби хтось порозкладав по лісі багаття — ознака того, що цей дощ надовго. Як повінь набирала сили, люди взували гумові чоботи, вбирали дощовики і йшли дивитися на неї. Міркували, чи наробить цього разу вона великої шкоди, чи сильніша за торішню. Колись давно під час повені втопився чоловік. Побачив куфер, що плив по воді, й скочив за ним.
На дерев’яний міст ступали найвідважніші. Він хитався, тремтів, підпори ловили вербові кущі, й утворювався вир. Але той міст витримав. Тільки коли рили став, порушили берег, і повінь забрала кусень мосту. Від того він одразу перестав бути мостом. По ньому вже не можна було перейти на другий берег. І таким, завислим над прірвою, він мені сниться. Внизу вирує вода, в ній застрягли рештки мосту, і я сповзаю вниз, щоб потрапити на той бік. Навіщо? Там вілла Антонія, далі поле, хутір Глинне, де колись мешкав мамин вуйко — Василь Петрущак, війт. Мама показувала місце, де стояла його хата. Там ще росло кілька яблунь. Ні, мені нема що там робити. Просто, коли є міст, то існує спокуса його перейти.
Міст врешті розтягли, й тепер лише два насипи вказують на те місце, де він починався і закінчувався.
МІСТИЧНІ ТВАРИНИ
Якимось чином дотривала леґенда про заснування Урожа. Ніби два брати-близнюки на двох волах-близнюках оборали межі села. Через те нібито, в селі ніколи не було жодної битви. Були довкола, але війна завжди оминала село. Тобто Уріж заснували, як Рим. У давнину народження близнюків вважалось нещастям. Після закладин братів, напевно, принесли в жертву разом з волами. У нас в центрі села росла колись старенька липа, і казали, ніби під нею поховані близнюки. Не ті, звичайно, але ця історія теж, можливо, пов’язана з містичним упередженням і страхом перед близнюками.
Білий Бик з’являється поблизу долішньої церкви. Він теж жертва, що має стосунок до похоронного обряду, на що вказує колір. Цілком можливо, що в давнину тут було капище, і священний бик обходить свої володіння як і тисячі років тому.
Чорні коні, що пасуться на цвинтарі під наглядом трьох чоловіків, такі страшні, наче прийшли з самого пекла, ладні затоптати кожного, хто посміє до них наблизитись. Може, вони важливіші за тих трьох, яких закляли пасти на могилах коней, що повинні перевозити душі померлих на той світ? Або ті троє — жерці, що випасають коней для самих богів? Боги ж час від часу їздять на полювання чи на весілля. Усе може бути.
Ці коні не для плуга і не для воза, на який накладають сіно чи мішки з бульбою. Вони відрізняються від сільських коней, як небо відрізняється від землі.
Чорний крук літав над хатою, коли помирав мій тато. Він був дуже високо, час від часу кричав, і ми й без нього знали, що тато помре, тільки не знали ні дня, ні години. Тато помер 7 серпня, двадцять по третій годині ночі.
Так само крук літав над хатою, коли маму забрали до лікарні. Вона прожила ще півтора року, але насправді померла тоді, 4 серпня, на свій день народження. Знизу крук здається зовсім невеликий.
Колись біля підніжжя гори Ласки мені пощастило побачити цілу зграю круків, напевно, з п’ятнадцять. Здавалось, ці птахи взагалі нездатні піднятися в повітря. Вони були величезні, з могутніми дзьобами, лискуче чорні, наче вилиті з металу. Зграя круків — надзвичайно рідкісне явище в природі, утім, восени птахи відчувають неспокій й збираються на ради. Так воно збоку й виглядало: птахи тупцялись в колі, переступаючи з ноги на ногу, зосереджені на безмовній бесіді. А блідо-жовта висохла трава й низьке небо різко контрастували з чорним насиченим кольором. Я була дуже близько біля них й відчувала себе недосконалою істотою, яка потрапила на зустріч безсмертних досконалих. І мусить негайно піти.