Вона росла у нас під дротяною сіткою паркану цілих п’ятдесят років. Ніхто ніколи не обкопував кущ, не підживлював, і ось він не витримав холодної зими й старості.
Зараз росте молоденький кущик, але квіти у нього не ті — блідо-оранжеві.
На Івана Купала мають хати лопухом і рум’янком. Тінь і світло. По інших селах того не роблять. У Нагуєвичах мають чорнобилем, це ще можна пояснити, бо чорнобиль відганяє злих духів. А от чому лопух зв’язують разом з рум’янком, я досі не знаю.
На Зелені свята святять серед іншого зілля «боже тіло», що росте на схилах Вербового потоку, який прорізає Мабуру глибоким каньйоном. Цю рослину називають таволгою. Вона має дуже міцне стебло і зацвітає на початку червня суцвіттям дрібних, як мак, квіток кольору слонової кістки. Люди викопують її і садять поруч з півонією. Ця рослина навіть у лісових нетрях виглядає культурною. Вона не змінюється, завжди однакова. Тут нічого не додаси й не віднімеш. І ставлення до неї шанобливе, про що свідчить назва. Інші квіти, принесені з лісу, нагадують про ліс. Боже тіло нагадує в лісі про домівку і свято.
Є просто груші, свійські чи дикі, а є ТРИ ГРУШІ. Тобто їх зрізали в 1988 році, коли міняли дерев’яні електричні стовпи на бетонні, але це місце покаже кожен в Урожі. Там часто траплялися моторошні, навіть жахливі речі й після того. Груші були лише знаком. Навпроти, трохи збоку був колись холерний цвинтар. На ньому ставили один хрест на всіх. Люди відходили в хаосі, який приносила епідемія, без сповіді й причастя, їх ховали без труни, засипали негашеним вапном. І через те деякі душі так і не змогли покинути те місце й досі бентежать живих. А ще тут було колись перехрестя, де опівночі можна чинити найстрашнішу ворожбу. Наприклад, викликати злого духа.
Дорога, що починається навпроти Трьох Груш, веде до лісу, що називають Площина. Цей ліс росте на рівнині, трохи помережаній неглибокими ярами. Дорога обсаджена дикими грушами, терном, глодом і шипшиною.
Але не люди їх садили, а птахи і вітер. Між тими колючими кущами й деревами я знайшла одну щеплену яблуню, що вже здичавіла, і так само мала колючки.
Колись дороги обсаджували яблунями, серед яких ми найбільше тішилися білим наливом. Дерева рятували дорогу від снігових заметів. А коли дороги стали розширювати, всі яблуні зрізали. Тепер взимку вітер з гір так замітає дорогу між Урожем та Нагуєвичами, що не можна проїхати.
ТРИ МАРМУРОВІ КУЛІ
Одного разу, я була тоді десь в сьомому класі, я знайшла в нашому садку три мармурові кулі діаметром приблизно десять сантиметрів. Тільки-но зійшов сніг. Кулі були одна рожева, дві білі. Вони були брудні й потріскані. І доволі важкі. Ніхто не знав, звідки вони взялися. Я чомусь думала, що це більярдні кулі, бо досі не бачила справжніх більярдних куль. Уявіть собі село 70-х років, де кожна незвична річ впадає в око, і ви зрозумієте, що три мармурові кулі не могли там з’явитися просто так. Жодного раціонального пояснення я досі не знайшла. Хто підкинув їх в наш садок і навіщо? Я думала, що кулі могли впасти з неба разом зі снігом. Я любила фантазувати, виходила увечері й дивилась на зорі й мені здавалось, що вони бринять, така напруга була в повітрі. Вдень я дивилась на розкішні хмари, задерши голову аж до болю в шиї. Випрана білизна ляскала на вітрі. Я думала, що хмари пахнуть так, як накрохмалена білизна.
Минуло багато років, і раптом я згадала про ті кулі, яким неможливо було знайти вжиток в господарстві. Вони виглядали в Урожі абсолютно чужими. Тепер я вірю, що ті кулі були принесені з іншого світу й подаровані мені, дитині, щоб я стала іншою серед людей. Ті кулі були ідеальної форми, вони котилися на твердій поверхні й загрузали на м’якій.
ВІТЕР
Між Мабурою й Ласками існує повітряний коридор, й саме у ньому стоїть наша хата, спрямована вікнами й дверима на гори. Так побудував її дідо, щоб хата дивилась на церкву й гори. Кілька старих вишень не рятують від вітру, який є прокляттям Урожа. В сусідньому селі — тиша й спокій. Чи то Винники, чи Нагуєвичі, чи Лукавиця. Коли закладали село, думали, що воно тулитиметься до Брами, яку утворюють дві гори, і яка ніколи не зачиняється, але село рвалося у світ, де більше поля і більше шляхів.
Іноді вітер — не просто вітер. Його викликають опирі.
Два дні я ходила по Границі й Винниках, шукала сліди валів, бо шляхта мусила мешкати в укріплених обійстях, як кажуть у нас — осідках. Весною все видно краще, особливо, старі дороги, що прорізають схили пагорбів. Людей не було видно, хто на роботі, хто в хаті. За мною спостерігали через вікна, дивилися, як я виймаю час від часу фотоапарат, річ в селі нікому не потрібну. Я була на своїй землі й кожному могла сказати, чия я донька, тому жодних комплексів не виникало. А наступного дня, коли мала повертатись до Львова, то не могла вийти з хати: вітер вперся в двері. Він був такий сильний, що збивав з ніг. А в Лукавиці панувала тиша.