Ще було таке восени, коли я не завела до хати одну жінку, яка настирливо напрошувалась в гості. Я простудилась і не хотіла її заразити. Вона подзвонила увечері, казала, що принесе мені трав, але не знає, де я мешкаю. Та жінка була з Винник і чудово знала, де наша хата. Просто хотіла, щоб я ЗАПРОСИЛА. Наступного дня, хоч світило сонце й було дуже тепло, знявся страшний вітер. Він пообривав доспілі яблука, майже всі, пообтрясав горіхи, а сливи просто вкрили землю. У ньому було щось неприродне, в тому вітрі: теплий, майже гарячий, хоча в Урожі вітри завжди холодні й приносять дощі. Я збирала яблука, яким не дожити до зими, бо яблуко, що вдарилось об землю, вже смертельно хворе.
СОН ПРО МАЙБУТНЄ
Серед весняних пагорбів був один, на якому вже зеленіла трава, добре освітлений сонцем, хоч подекуди ще лежав сніг. Висока стара жінка в хустці сказала мені йти на той пагорб: «Спи. Ти прокинешся через тисячу років». І от я прокинулася через тисячу років в іржавому металевому світі, на площі, що чимось нагадувала арену. На мене націлилися всі гармати тоталітарного світу, і натовп однакових людей спостерігав за тим, що зараз буде. І тоді я подумала, що через тисячу років стала вільним духом і можу бути невидимою, коли забажаю. Гармати почали стріляти, а я літала над усім цим і сміялась. І люди, що як завжди, піддаються маніпуляції, перейшли на мій бік й почали аплодувати. Однак я не вірила їм. Люди завжди на боці сильнішого.
СОНЦЕ
Коли сонце над горою Ласки — полудень, коли над Магурою — вже пополудні. Взимку сонце далі не йде, так ^заходить за Магурою, але влітку сідає над Глинним. Я люблю в Урожі дивитися на захід сонця. Коли не маєш ні корови, ні поля, то бачиш лише захід сонця. В Урожі день закінчується, коли сонце ховається за обрієм. Надходить темрява і аж тоді вже по роботі.
Якби не було сонця, неба, хмар, зірок, у мене зникла б віра у справедливість. Це єдина філософія, яку я сповідую: ми повинні жити в лад з гармонією Всесвіту. Не ми її створили, і не нам її порушувати. Добре знати, що є щось постійне у цьому світі. Щось таке, що не заважає життю жити, а смерті померти.
БРАМА ДЛЯ СОЛІ І ВІТРУ:
АЛЬТЕРНАТИВНА ІСТОРІЯ
Мені приснився сон, що я в лісі, тому, що називають Площина. Якраз навпроти нього через поля і балки — гора Ласки. Я побачила тварину, схожу на рись, на самому краєчку лісу й відступила кілька кроків назад. І тут помітила, що в лісі є ще хтось. Справа, на безлистій землі стояв дуже високий чоловік у гостроверхому ковпаку, такому, як носить Арлекін. Я озирнулася й побачила, що інші люди з’являються нізвідки, наче виростають з-під землі. Дуже швидко вони мене оточили. Були одягнені, як вдягаються всі, й розмовляли, як я. Але щось було не те. У моєму житті не було того, що було в їхньому. Багато понять зникло. Тоді вони почали розпитувати мене, чи є в нас родини, чи люди одружуються, як зветься моє плем’я. І тоді я зрозуміла, що нас розділяють віки втраченої пам’яті. Ми пам’ятаємо лише те, що нам може пригодитися в щоденному житті, і нічого не віддаємо майбутньому. З людьми зі сну я могла порозумітися лише небагатьма словами. У нас були спільні назви й спільна земля.
Дві гори, що утворюють ніби браму, — графічно нагадують руну «uruz». Звідти й прізвище Уруський, тобто вихідець з Урожа. Гора Магура була священною горою. На ній стояло тисячі років тому святилище. На джерелі, що давало початок Вербовому потоку, хоча жодних верб в ущелині, оточеній буковими лісами, не могло рости ні тепер, ні колись. Вода стікає по величезних валунах аж на узлісся. Отже, назва потоку могла походити від verb, що означає «слово». Звідти зі священної гори, стікала мудрість, знання. По праву руку, внизу росли священні гаї, які дали назву селу Лукавиця. Смертні не сміли ступати за огорожу гаю. За гаями наглядала згори жінки-охоронці, від чого походить назва Лопушна. Це невелике село на схилі гори аж ніяк не могло походити від слова «лопух». Можливо, з тих часів походить звичай маїти хати лопухами, що служать ніби охоронцями. Лопух формою нагадує щит.