Мури розібрані, липи зрізані, але духи тримаються місця, до якого їх приставлено.
Вечорами до нас приходили старші сусідки й рано чи пізно починали розповідати всілякі страшні історії. Я йшла спати перелякана, мені й на думку не спадало пожалітися й розповісти про свій страх. Лягала в ліжко, й перед очима поставали синювато-бліді обличчя мерців, яких везли у відкритих трунах повз нашу школу, яскраво неприродні барви вінків з воскованих квітів, в голові відлунював духовий оркестр, що супроводжував похорони сільських активістів. І найбільший жах викликав чорний отвір пограбованого мародерами гробівця Сорочинського, куди мене змусили зазирнути однокласники. На дні лежав жмут чорного лахміття й жовті кістки, а поруч — віко бляшаної труни.
СОН ПРО СИНЬОГО ЧОЛОВІКА
Той чоловік снився мені багато разів. Він був синюватого кольору, напівпрозорий. І дуже високий. Я приходила бавитися до дівчаток по сусідству, і мені наснилося, ніби він там з’явився. Рухи в нього дуже швидкі, ступає нечутно, на обличчі гримаса посмішки, а очі пронизливо-колючі. Він хоче когось з нас забрати, але ніяк не вирішить кого саме. Я відчуваю страшну небезпеку, а він тим часом заповнює собою увесь простір, руки в нього видовжуються… В іншому сні він перетворювався на синю пляшку, а синя пляшка ставала синім чоловіком.
А через кілька років я перестала боятись. Залишились хіба страшні сни, правда, уже не дитячі.
ЗУСТРІЧІ З МЕРТВИМИ
Іноді мертвих можна побачити або почути. Чи вони просто подають нам знак. Чомусь старші люди бояться смерті більше, ніж молоді. Бояться і в той же час їм цікаво, що там, за тим порогом. І вони хотіли б знати день і годину своєї смерті. За цю цікавість доводиться навіть розплачуватись.
Колись в Урожі було двоє священиків-грішників. Договорилися вони якось до того, що той, хто першим умре, дасть другому знати, чи є життя позагробове. Ну от один з них помер, поховали його. Приятель запечатав гріб й пішов переодягнутись до ризниці. Аж тут дивиться: коло столу сидить небіжчик і сміється до нього.
Отже, життя позагробове є. Та й хто б став у цьому сумніватися. Бажано опинитися на тому світі з якнайменшою кількістю гріхів. Часом сліпа віра безпечніша, ніж зряча. Допитливість у таких справах, як потойбічний світ, вважається у нас гріхом.
СОН ПРО ЧАС СМЕРТІ
Бабциній сестрі якось приснився сам Ісус. Бідна, вона розгубилась, не знала, що його спитати й бовкнула:
— Ісусе, коли я буду вмирати?
А той спохмурнів, пригрозив пальцем, але все одно відповів:
— В понеділок.
Але цьоця померла в середу й, напевно, була розчарована.
Слова, які сказала циганка моєму татові, що той помре у п’ятдесят років, запрограмували його на ранню смерть. Він помер у п’ятдесят чотири. Чим ближче було до фатальної дати, тим більше він байдужів до життя. Не думаю, що тато вірив у потойбічне життя. Колись він читав лекцію на тему «Чи існує душа?» Звісно, тема розкривалася в матеріалістичному дусі. Тато все життя провів серед людей, які вірили в існування душі, і цей конфлікт шматував його свідомість і залишав безмежно самотнім перед лицем смерті.
Мені здається, що деякі речі треба все ж сприймати на віру, щоб не стати після смерті беззахисними й безпритульними.
Тато приходив до мене у снах, напевно, років сім. Він заходив до хати як мрець, і я намагалась не пустити його через поріг. Одежа на ньому була порвана, він заточувався, і для мене головне було, щоб його не побачила таким мама. Востаннє він намагався вибратися з-під землі, і кликав мене.
Мертвим не можна приходити до живих. Лише на Святвечір їхні душі приходять до хати.
В одній хаті в Горішньому кінці довго не сідали вечеряти, чекаючи, поки не повернеться з роботи чоловік. Стара мати зітхнула й мовила до невістки спересердя:
— Якби був би живий мій старий, то ми би вже давно повечеряли!
Тільки вона це сказала, як раптом розчинились двері й до хати влетіла оса і сіла просто на миску з кутею. Посиділа хвилю, а тоді вилетіла. Раптом в коморі все затряслося, загриміло, перевертаючи полиці. Коли затихло, кинулись до комори, а там усе на місці. А кутю не можна було їсти: враз згіркла.
— Як мені було шість років, я виділа небіжчика діда, — розповідала наша родичка. — Стояв посеред хати в білих споднях, як то давно ходили, й мав довге волосся. Я хотіла покликати бабу, але горло мені здусило й не могла слова вимовити.