Отець Антоній прокинувся одразу після півночі. Старий дзиґар у вітальні натужно хрипів, намагаючись видобути з себе чистий звук. Однак щось у ньому заржавіло і слухати то була одна мука. Шукати майстра — чистий клопіт, і єгомость боявся, що майстрові не сподобається дзиґар, а дзиґареві — майстер. Тепер отець Антоній прокидався часто від передчуття, ніби десь щось сталося, хоча ранок не приносив ніяких новин. Очевидно, у нього почалося старече безсоння: думки налітали й дзьобали його свідомість, різні думки, тривожні. Ніби й не мав за кого тривожитись, не було в нього нікого рідного ані по крові, ані по духу. Терпеливо діждався, коли замовкне дзиґар, і віддався на поталу настирливим думкам. Так робив уже віддавна: не пручався, не сердився, терпів, бо часом це тривало недовго — треба було лише причаїтися, лежати нерухомо, прикидатися мертвим. За пару годин сну недуга встигла оволодіти його тілом, і холод встиг перемінитися в гарячку. Завтра мав лиш вечірню, то міг вилежатися.
Потім згадав мандрівного фотографа, що хотів прийти до церкви і не прийшов. Ніби не виглядав на пустого балакуна. Пробудив цікавість, як і кожний новий чоловік. Отець Антоній трохи остерігався чужих людей, проте у глибині душі не боявся Господа. Боятися треба, вважав він, гріха перед людьми і Богом. Але не смів брати на себе чужі гріхи, недарма прожив шістдесят п’ять літ в Урожі й зрісся з ним, як одне дерево зростається з іншим, коли ростуть близько. Їх не можна буде розділити, бо всохнуть обоє.
Отець Антоній відчув, як холод підбирається до нього з-під розсохлої підлоги, і наче колись у дитинстві, затиснув у кулаках рукави сорочки і схрестив їх на грудях, сховавши під периною. Тато з мамою давно спочивали на урізькому цвинтарі, там же спала вічним сном його дружина. Ще трохи — і йому не доведеться прокидатись від хрипіння дзиґаря, бо стануть вони знову однією родиною.
Урізькі люди поснули раніше, бо до худоби треба вставати ще затемно. Тепер темніло рано і пізно розвиднялось. Сонце тієї пори року поводило себе так, ніби його не було. Люди тужили за ним аж до Різдва, коли повертало на весну і очі світлішали надією. Відлучені від землі, вкритої снігами, вони ставали чутливими до кожного промінчика сонця, до кожної прикмети, знаку, вбачаючи загрозу в найменшому порушенні обряду. А від деякого часу тривожила і тінь, що падала з панського двору, мовчазна, потайна, незрозуміла, хоч, дякувати Богу, минулась панщина, поховали її під камінним хрестом у дерев’яній скрині- труні, вже буде кількадесят літ. Ще жили ті, хто бачив той похорон. Давніше був такий звичай щовесни ховати біду, символічно, ясна річ. Але той звичай занепав не без втручання отця Антонія, котрому набридло підтримувати забобони. То був його найреволюційніший виступ за все життя. Зрештою, біди від того не стало ні менше, ні більше. Життя залежало від урожаю, від природної стихії, а також від того, що намислили урядники. А отже, від них не залежало нічого, що зробило людей свідомими свого тягару і терпіння. Вони служили землі з охотою й пошаною. Вона була істинним їхнім Богом.
Священик врешті заснув, і тепер у селі спали всі. Окрім одного, хто не належав до села, і був тут чужим. Через нього, як вважали, коїлися різні погані речі, так ніби досі їх не було. Лише отець Антоній мав сумнів, бо був занадто м’якосердим, до того ж ученим. То він казав, що нехай пригадають собі старші, що в Урожі давніше траплялись речі далеко страшніші, і не лише в Урожі, а й у Нагуєвичах. І що єдиний спротив незнаній темній силі — молитва і обережність. А коли й ці аргументи не допомагали, питав кожного: «Чи заподіяв тобі, сину, щось злого новий господар маєтку? Якщо так, то я сам піду до нього і попрошу, щоби тебе більше не кривдив.»
Єгомость уважав, що у селі хтось мусить мати тверезу голову, аби не допустити до біди. Пан учитель, єдина після нього освічена людина, практично ніколи не мав тверезої голови, у кращому випадку — похмільну. Якби його вигнали з урізької школи, то вже напевно не прийняли б нікуди. Жінка йому вмерла на сухоти, дітей не мав. Добре, що пив сам, не ганьбив себе у корчмі. Якось признався отцеві Антонію, що життя йому немиле. «А кому воно миле?» — хотів спитати священик, але втримався.