Жінка довго дивиться вслід і жалісливо хитає головою.
— Ну, що він вам зробив лихого, люди?..
Я відчув поштовх, наче мене будили, і розплющив очі. Араб ласкаво взяв мене за руку.
— Тобі краще? От і гаразд… Не питай. Я сам скажу. Чому я тут? Тут, в пустелі, я знайшов фонтан природного газу. Він мені конче потрібен. Без вуглецевих ланцюжків нічого не синтезуєш… Я хімік. Моя мрія і моя мета — харчові продукти з газу. Як, скажімо, вже зараз виготовляють з нього панчохи, сумки, штучну шкіру…
Старий помовчав.
— Чому я тобі довірився? — несподівано сказав він. — Справді, чому? Всі думають, що я божевільний. Генерал Барлей постарався…
Араб замовк, і я подумав: він боїться, що я так само вважаю його за божевільного.
— А тепер тобі час іти. На Асуані, мабуть, вже сполошилися, я не хотів би…
— А як же ви? — схвильовано вигукнув я. — Може, я вам чимось допоможу…
— Йди, — суворо сказав він. — Мені ти нічим не допоможеш. Якщо моя мрія збудеться, ти ще почуєш про мене. Прямуй он на ту зірку. Там гребля — вона теж хліб. По дорозі до греблі знайдеш Сонячну квітку…
Аж коли постать араба розчинилася в пітьмі, я раптом згадав, що так і не спитав, яким дивовижним способом він розповів мені своє життя. Розповів? Хіба можна назвати це розповіддю? Адже я бачив… бачив! І чув не голос, а голоси… Цю загадку мій розум не міг збагнути.
Коли я прийшов додому, Миколка Потапов ще спав. Світало.
Ми на греблі зробили свою справу і повернулися на батьківщину. Нині збираємося в нову подорож. Нас кличе могутня сибірська річка.
Досі я нікому не розповідав про свою зустріч в пустелі.
Іноді я не вірю сам собі: та чи все це було? Може, змучений спрагою, я просто марив?
Тоді я відкриваю гербарій і довго дивлюся на висохлу квітку, обережно торкаю ніжні пелюстки. Вона асуанська.
Леонід Залата
А ЗАВТРА?
— А, це ти?..
Двері він відчинив неохоче, і мені одразу впало в очі відхилення від норми, Ян завжди був для мене зразком вилощеного денді, що завітав у моє товариство прямо з сторінок якогось старого роману: витончений смак у вбранні, ідеальна зачіска на косий проділ, підкреслена ввічливість. Тим-то, хоч я й був уже підготовлений розмовою в інституті, його скуйовджена руда чуприна і гарячковий блиск зіниць мене вразили.
Ми сіли в крісла перед маленьким столиком, поцяцькованим візерунками в японському стилі. Ян недбалим, але вишуканим жестом підсунув до мене різьблену шкатулку з сигаретами. В цьому жесті я впізнав звичного мені Яна, з яким ми ось уже два роки працюємо в Інституті експериментальної фізіології. Щоправда, в різних лабораторіях.
— Ти сьогодні приїхав? Що там у Києві? — спитав Ян, одначе в його голосі не було бодай найменшої зацікавленості.
Я справді повернувся з відрядження якихось дві години тому й заходився розповідати столичні новини. Захопився, забув навіть про причину свого поспішного візиту. Минула не одна хвилина, поки я помітив, що Ян дивиться на мене невидющими очима.
— Так ти нічого не знаєш?
Перебивати співбесідника — це було так несхоже на Яна, що я аж поперхнувся димом.
— Ні. А хіба щось сталося?
Звичайно, це була чистісінька брехня, бо я все знав. Ян погасив одну сигарету і запалив другу.
— Не знаю, з чого й почати, — схвильовано сказав він. — Може, з казки?.. Хоча те, що я розповім тобі потім, більше теж схоже на казку… Так от, нещодавно потрапила мені до рук книжечка східних казок. Одна з них починалася так: “Це було за тих давніх-прадавніх часів, коли тварини ще вміли розмовляти”. Мабуть, я не звернув би уваги на цю фразу, якби через день не стався такий випадок. Ми тоді билися над загадкою кальцію. Чому він так бурхливо виділяється з організму в умовах невагомості? Для космонавтики це питання неабияке. Я працював з барокамерою, а Стратон ішов від протилежного, його цікавило, як поведеться кальцій, коли гравітаційну константу збільшити принаймні вдвоє. Кілька днів ми готували до експерименту собак. Стратон-Тореадора, я — Кармен. Не знаю, хто дав їй це ім’я, але, хай пробачать мені на слові жінки, вона й справді красуня. А втім це так, між іншим… Ти знаєш, яка це марудна робота — заповнювати функціональні картки. Працювали ми довгенько, адже найменша помилка потягла б за собою хибний ланцюжок. Досліди вже почалися, коли Стратона поклав до ліжка грип і я попросив собі помічника. Другого ранку я прийшов у лабораторію за годину до початку роботи, щоб систематизувати вчорашні дані.
Ян пройшовся до шафи і відкупорив пляшку рислінгу. Ми випили.
— Вольєри стояли в кутку, я сидів за столом і копирсався в стрічках та паперах. Раптом я почув тихе вищання… Першим подав голос Тореадор, Кармен відповіла. Так тривало довго, і жодного разу вони не перебили одне одного. Я й раніше помічав за ними цю особливість. Помічав — і все. А тут упіймав себе на тому, що в думках без угаву повторюю фразу з прочитаної позавчора казки. І раптом, Антоне, я збагнув…
Ян налив склянку вина і вихилив її одним духом.
— Я збагнув, Антоне, що розумію їхній діалог. Не цілком, а так, ніби вловлюю певний смисл.
Я стиснув щелепи, аби зберегти серйозну міну, але Яна це не ввело в оману. Він зиркнув на мене скоса, і його голос зірвався на фальцет:
— Мої слова лоскочуть тобі під пахвою. То чого ж ти не смієшся? Смійся! Смійся! Я сам спершу навіть зміряв собі температуру.
Ні, це був якийсь незнаний Ян, таким неврівноваженим я не бачив його ніколи. Однак він швидко заспокоївся і заговорив тихо, повільно, наче добирав слова:
— Колись я розповім тобі, що я почув! Не зараз, не сьогодні… Головне, Антоне, я зрозумів їх.
— Як? Як саме? Ян знизав плечима.
— В тім-то й заковика, що не знаю. Не можу пояснити навіть собі… Весь день мене трусила лихоманка. Я ледве діждався вечора й подався в бібліотеку. Шукати відповіді в Літературі на таке питання — цілковитий абсурд, я це розумів, однак шукав… Найдивовижніше ж те, що шукав недарад!
Мабуть, на моєму обличчі відбилося недовір’я, бо Ян застережливо підняв руку.
— Ти знаєш, хто такий Біхарі Джорашанка?
— Коли не помиляюсь, древній індійський філософ.
— Філософ, лікар і до того ж фізіолог. У трактаті “Атавізми з погляду єдності природи” Джорашанка теж згадує стародавні казки, цитує вже відому тобі фразу. Тільки він тлумачить її по-своєму. І висловлює таку, вірогідну, на мою думку, гіпотезу: ця фраза зовсім не означає, що тварини колись говорили людською мовою. Це було б наївне, антинаукове припущення. Навпаки, в сиву давнину люди перебували на такій стадії розвитку, коли їх ще майже не можна було виділити з тваринного світу. Вони були часткою живої природи в повному розумінні цього слова, а не так, як, скажімо, тепер, коли інтелект, культура вирізнили їх в касту вищих істот. Ось тоді люди розуміли тварин, їхню, коли хочеш, мову.
— Але ж це не мова! — скрикнув я. — Звуки, народжені інстинктом, фізіологічними рефлексами… Тільки розум…
— Розум! — перебив Ян — А що розум? Як це не парадоксально, та саме розум, людська логіка і обмежують нас, не дають змоги глянути на явища ширше.
— Чи не хочеш ти сказати?..
Ян знову зупинив мене.
— Слухай далі. Джорашанка розглядає атавістичні різновиди як свідчення утраченої єдності. Зокрема, він наводить приклади, коли в людині несподівано прокидалася фантастична здатність до сприймання такого, що здавалось неможливим для нашого сенсорно-інтелектуального комплексу. Згадує народний переказ про індуса, котрий хоч і не вмів розмовляти з мавпами, зате прекрасно розумів їхнє белькотання.