Дідько його знає, мабуть, так уже влаштована людина.
Ледве стукне їй тридцять, як вона починає менше спати і більше філософствувати. А на біса, власне кажучи, філософствувати? Все одно кінець для всіх один, і нам не раз про це нагадували розкопки. Кістки однаково білі і в царів, і в пастухів.
Прочитавши ці рядки, ти, певно, подумаєш: захандрив твій Рей, втомився. І це буде правда — майже рік я нікуди не їжджу, і на мене все більше насідають спогади… Пам’ятаєш, як ми шукали амфори біля грецького узбережжя? Ех, і добряче ми тоді засмагли! А життя в горах з чарівними помічницями на обслідуванні сталактитових печер? Це була казка.
І знаєщ, дружище, з наших мандрівок проситься на світ божий один висновок: ми з тобою археологи-туристи і, мабуть, більше туристи, ніж археологи. Це, звісно, добре, та мені не дають спокою кістки.
До кісток фараона і зараз люди ставляться з більшою повагою, ніж, скажімо, до живого смертного, бо ці кісточки, що не кажи, а ввійшли в історію. Іноді історія здається мені великим деревом, біля якого юрмляться люди, прагнучи зробити на його стовбурі зарубку. Декому вдається протовпитися й зробити цю зарубку, маленьку чи велику — кому яка під силу.
Слухай, друже, а чом би й нам не протовпитися вперед?
Недавно по дорозі між Харнвортом і якимось маленьким містечком (назва вилетіла з голови) я бачив рідкісне дивовисько: за здоровенним парканом стояла людина. Але яка! Вона височіла над тим парканом метра, мабуть, на два, не менше, сягаючи головою до верхівки клена. Спершу я подумав, що винне бренді, якому того ранку я віддав щедру данину, та щось усе ж таки змусило мене зупинити машину. Невдовзі я почув голос за парканом:
“Поменше швендяй, Піт! Твої кісточки ще надто крихкі”.
Я припав до щілини в паркані і скам’янів. В саду стояла людина неймовірного зросту. Та найбільше диво, що це був підліток, зовсім юний хлопчисько! Уявляєш?
Якби ми з тобою були газетярами, то мали б неабияку сенсацію. Та на який біс нам дешеві сенсації, чи не так? Ось тоді я й подумав: “А чи не можна саме тут зробити “зарубку на дереві”?
Дружище Гарольд, ану пометикуй. Що коли два археологи… А втім стоп — тут потрібна конфіденціальна розмова. Як казала Кет — пам’ятаєш Кет? — розмова на вушко.
Загалом приїжджай. Якщо тебе не звабить моя ідея (а я гадаю, ти схопишся за неї обома руками), то хоч розіп’ємо пляшечку старого бренді.
Безпробудно твій Рей Грегорі”.
З щоденника доктора Клірка
1грудня. Досі не можу оговтатися після тієї жахливої катастрофи. Бідолаха шофер! А жінка… Хто була вона? Звісно, можна було б довідатись у властей, та краще не зв’язуватися з поліцією. Все одно неньки хлопцеві не повернеш. Ми з ним уціліли якимось чудом. Ледве вистачило сил донести малого додому. І одразу ж довелося оперувати.
У мене не знайшлося кістнички, і я скористався шматком пластмасової закладки, яку, на щастя, саме вчора й придбав. На рану поклав шви, асептичну пов’язку.
З сердечних засобів — кардіамін, камфора.
Призначення: абсолютний спокій, антибіотиктерапія, обезболювання.
2грудня. Опівдні приходив полісмен. Спитав, чи не знаю я щось про автомобільну катастрофу. Я інтуїтивно відчув, що в це діло мені встрявати не слід. Полісмен підозріло подивився на мене, на дорогу, пробурчав кілька слів на адресу водіїв і відкозиряв.
Хлопчик вийшов з коматозного стану, однак здоров’я ного все ще викликає тривогу.
16 березня. Ось-ось весна. Піт остаточно зміцнів після хвороби і називає мене дідусем Мені це не подобається, я волів би, щоб він називав мене татком. Старечі примхи, та що поробиш. До того ж, я й справді вдруге дав йому життя. Судячи з газет — родичів у матері Піта не знайшлося.
10 квітня. Майже два з половиною роки минуло відтоді, як Піт оселився у мене. Пластмасова закладка так вдало зрослася, що майже не прощупується.
Синок у мене на завидки. І як швидко росте! Відверто кажучи, це мене тривожить: чи не пахне тут гігантизмом? А загалом я щасливий, навіть у місто майже не навідуюсь- всенький час віддаю моєму Піту.
1 грудня. Боже мій, десять літ минуло від того пам’ятного дня, вірніше ночі. Своє життя я тепер веду за цим календарем. Мої побоювання, на жаль, справдилися. Пітер — гігант, та ще й небувалий. Вчора я цілий день просидів у міській бібліотеці, переглянув всю спеціальну літературу.
Ось що я встановив: явище гігантизму зв’язане з гіперфункцією передньої дольки гіпофіза, яка виробляє гормон росту. Інтенсивне виділення цього гормона призводить до посилення росту кісток, м’яких тканин і внутрішніх органів. Статистика така: велетні вище двох метрів зустрічаються один на десять тисяч. Два з половиною метри — це вже феномен.
Тепер я хочу спитати: а чи були колись на світі гіганти чотириметрового зросту? Ось що наробило поранення мозку. А може, — це мені вже потім спало на думку, — може винна радіація? Як тоді повідомляли, опади в ту ніч були радіоактивні. Американці саме випробовували своє ядерне “малятко”.
Ось уже кілька років мій Піт лежить в постелі. Я забороняю йому виходити, щоб не бачили люди. Навантаження на скелет колосальне. Перепробував усі відомі засоби, аби зміцнити кісткову тканину. Інакше він колись зламається навпіл, як висохла гілка.
25 червня. Я так боюся за Піта! Сьогодні він був у саду і якийсь волоцюга не зводив з нього очей. Зараз у щілину піддивляються, а потім… Тільки цього не вистачало.
Гарольд Х’юд — Рею Грегорі
“Чорти б тебе забрали, Рей! Коли ж нарешті знесеться твоя “золота курка”? Таким довгим чеканням можна знівечити собі нерви, не кажу вже про те, що мені конче необхідно, щоб вона знеслася якнайшвидше. Мої капітали (ти бачиш, я пишу це слово з маленької літери) тануть, наче сніг на сонці.
Про твою дурацьку “зарубку” на дереві історії я вже й не кажу. Боюсь, щоб нам не зробили її на шиї, коли вся оця хитромудра затія якимось побитом відкриється. У нашому коханому Кодексі Законів є одна симпатичненька стаття, з якою я не хотів би заводити знайомство. Але ж гроші!..
А втім, на цю тему навряд чи є необхідність багато говорити. Хто-хто, а ми з тобою знаємо, що це за штука”.
Незакінчений репортаж Альберта Дейвіса.
(агенство Телевізіон Ньюс)
ДЕЙВІС: А тепер, шановні телеглядачі, зайдемо в наскрізь пропахлий давниною палеонтологічний музей… І продовжимо нашу розповідь. Чи не правда, видовище рідкісне! Я навіть не можу сказати, хто має більш величний вигляд: елегантний гід, який зараз нам покаже єдиний на світі експонат, чи велетенський звіроящер, що наче ось-ось стрибне в зал на голови глядачам. Та сьогодні нас не цікавить звіроящер. Сьогодні… Пробачте, я замовкаю… Дивіться і слухайте!
ГІД: Панове, ви бачите знахідку, що прославила нашу науку. Це відкриття сколихнуло весь світ. Перед вами гігантський скелет. Це останки пришельця з далеких світів. Збулося те, чого ми так давно чекали. Майбутні покоління не забудуть імен Рея Грегорі і Гарольда Х’юда — вчених-археологів, які вперше довели, що Земля — не самотній острівець розуму в океані Всесвіту.
Скелет було знайдено ними в герметично замурованій печері Синього високогірного плато. Цікаво, що поблизу від цієї печери виявлено скупчення тектитів.
До речі, панове, в середньоазіатській пустелі Гобі ще раніше інші археологи бачили відбиток “підошви космонавта” гігантського розміру. Чи не сліди це тих самих пришель-ців, що в різні часи відвідували нашу планету?