Юрма збивалася докупи й розросталася. Дедалі більше пожильців висипалося з довколишніх будинків, аби не пропустити жодної цікавої подробиці. Здається, нікому вже не дошкуляли ані пронизливий холод, ані крижаний дощ зі снігом. Адже не щодня побачиш криваве вбивство по сусідству, це ж бо не кіно! Ось поліцейські вивели у кайданках хлопця, заляпаного кров’ю, всадовили його в автомобіль. Збуджене людське перешіптування переросло у нестерпний гомін...
Якби ж натовп під під’їздом спромігся замовкнути бодай на мить, то почув би розпачливе виття убитої горем жінки. Почув би, як нестерпно гірко плаче дитина, світ якої назавжди зруйнували дорослі. А якби добропорядні сусіди не відверталися спинами щоразу, коли з-за зачинених дверей лунали крики, то, можливо, цього всього й не сталося б ніколи. Якби ж. Та люди зазвичай чують лише себе, переймаються лише власним життям, власними негараздами. Усе, що цікавить пересічну більшість, — невгамовний голос із телевізора, що волає про чергову владу й ігри, в які грають «нові обличчя», а ще постійно ввімкнутий смартфон із нескінченними стрічками соцмереж. Те, що відбувається на екранах, значно важливіше, аніж трагедії, котрі розгортаються під самим їхнім носом.
Розділ 1
Нарешті у Лесі буде власна кімната. Окреме ліжко, парта і полиця для книжок.
Учора, коли вона повернулася зі школи, тато Вітя погукав її просто з порогу:
— Льоля, маю для тебе сюрприз! — весело озвався він, прочиняючи двері до їхньої з мамою спальні.
Вона нечасто бувала там. Хіба тоді, коли дозволяли подивитися телевізор, чи на зимові свята, чи як у когось із домашніх траплявся день народження. Ось тоді батьківську кімнату нарешті прибирали, складали диван, на якому мама і тато Вітя спали, а з кухні вносили великий стіл.
Скинувши портфель на підлозі у передпокої, Леся слухняно рушила за татом Вітею. У кімнаті, як завжди, панував напівморок. Важкі завіси сливового кольору щільно затуляли вікна, диван стояв розкладений, а постіль розстелена. Лесині худенькі ніжки у білих шкарпетках м’яко ступили на брудний коричневий килим із незрозумілим візерунком.
— Отам, — тато Вітя показав рукою у віддалений куток спальні, де височів відсунутий від стіни сервант.
Тільки тепер Леся помітила, що в кімнаті бракує місця. Раніше шафа і сервант з блискучого лакованого дерева стояли вздовж стіни, а зараз їх посунули, відгородивши куток. Кришталевий сервіз на скляній поличці поблискував у дзеркальній ніші серванту.
Леся підвела погляд на тата Вітю. Темне кучеряве й трохи задовге волосся кидало тінь на його обличчя, але під пишними вусами розпливалася задоволена посмішка. Кивком голови він дав їй знак іти далі, навіть легенько підштовхнув у спину. Кілька несміливих кроків, і ось уже Леся зазирає за шафу.
— Що це? — зачудовано питає вона тата Вітю.
— Твоя кімната, — з помітним самовдоволенням відповідає чоловік.
Із роззявленим ротом Леся оглядає розкладене крісло, яке раніше стояло біля журнального столика, а тепер слугуватиме їй ліжком. До стіни на металевих кутиках прикручено невеличку міцну дошку, над нею ще одна, а під ними — табуретка з кухні.
Леся присіла.
— Тут робитимеш уроки, — постановив тато Вітя, затуливши собою прохід між шафою та стіною. — Скоро до нас переїде дядько Петро, він житиме з Дімою.
Згадавши Петра, чоловік до хрускоту у пальцях стиснув кулаки. Лесю не здивувала така реакція — тато Вітя не надто любив старшого маминого брата.
Так сталося, що дядько Петя розлучився з тіткою Ірою і тепер йому ніде жити. Раніше він часто бував у них вдома, завжди мав цілу купу веселих історій, які міг до пізньої ночі розповідати. А ще грав на гітарі. Саме дядько Петя навчив Дмитра його перших акордів й на чотирнадцятиліття подарував хлопцеві акустичну гітару з львівської «Трембіти».
Тато Вітя потягнувся рукою до невеличкої пластмасової бра над саморобною партою, і Лесину «кімнату» залило тьмаве жовте світло. Дівчинка досі мала трохи збентежений вигляд. Тоненькі губи тремтіли. Прозорий погляд великих, мов намальованих оченят бігав туди-сюди, ніби обмацуючи «кімнату».
— Поки вкрутив «сороківку», — сказав він, кивнувши на бра, — викрутив з лампи над бабиним ліжком, їй воно без потреби... З получки купимо щось краще.
Леся роззирнулася й заусміхалася. Русяве волосся, зібране у хвіст на потилиці, затріпотіло хвилями.
— Як у Гаррі Поттера! — із захватом мовила вона.
— Ага, — погодився тато Вітя, — тільки не комора під сходами, а таки шмат справжньої кімнати.
Минулого тижня вони з мамою і татом Вітею знову переглядали фільм «Гаррі Поттер та філософський камінь».
— Класно! — дівчинка аж сяяла від радощів.
Бліде дитяче личко вкрив рожевий рум’янець, а неслухняне пасмо волосся, яке вибилося з хвостика, впало на очі. Леся похапцем прибрала його рукою, заклала за вушко й підвела погляд на чоловіка. У прозорій блакиті її очей палахкотіло щастя, ніби хтось раптом запустив святкові феєрверки. Тато Вітя ледь помітно всміхнувся, а тоді склав руки на грудях, відкашлявся і сказав серйозним тоном:
— Тільки не забувай про правила...
— Як мишка, — Леся кивнула і дала зрозуміти, що правила їй відомі.
— Ані звуку, — наголосив він. — Особливо, коли ми спимо, або коли в нас гості. Втямила?
— Так, тату, — покірно відповіла вона.
Леся підвелася з табуретки й пішла по речі — кілька книжок, зошитів та альбом для малювання. За мить вона все ретельно розставляла у своїй крихітній «кімнаті». Почесне місце зайняли три книги про Гаррі Поттера (четверту частину чекала до дня народження, тож поки раз за разом перечитувала попередні) і рекламний плакат до фільму «Гаррі Поттер та в’язень Азкабану». Третя книга й фільм наразі були її улюбленими. Чому? Та тому, що у хлопчика, який вижив, з’являється хрещений батько. Гаррі нарешті матиме родину. Щоразу, як Леся згадувала Сіріуса Блека, в її серці розтікалося топленим шоколадом тепло.
За кілька хвилин тато Вітя влігся на розкладеному дивані перед телевізором, а Леся принесла до «кімнати» портфель і сіла робити домашнє завдання. Було приємно думати, що тепер старший брат її не проганятиме, відтак більше не доведеться вчитися на кухні або в коридорі на підлозі. Хоч місця тут бракувало, шумів телевізор, а батьки курили просто в кімнаті, однак писати за цим столиком було зручніше, ніж на підлозі.
Тепер Леся має своє місце у цьому домі. Їй не доведеться спати внизу двоярусного ліжка, слухаючи, як хропе Дмитро. Не доведеться мерзнути на підлозі біля хворої бабусі, коли брат проганяє зі спільної кімнати. Колись Леся любила засинати з бабусею. Та завжди читала їй на ніч якусь цікаву книжку, а Леся, розвернувшись до стіни, уявляла собі отих всіх красунь-принцес на тканому полотні килимка. Але півроку тому бабуся занедужала. Інсульт. Тепер вона не підводиться з ліжка й лише іноді щось бурмоче перекошеним ротом.
Відчуття, що тепер вона має свій куточок, своє персональне місце, змусило дівчинку знову заусміхатися. Уже ніхто не дратуватиметься, що вона комусь заважає.
Сьогодні ввечері родина повечеряла коронною стравою тата Віті — «Віктор-бенс» — макаронами з підливкою із сосисок, смаженої цибулі та кетчупу. Батьки повкладалися на ліжку перед телевізором, а брат досі не повернувся додому. Леся трохи хвилювалася за нього, проте Дмитро часто затримувався зі своїми друзями в гаражі.
Вона ще трохи почитала книгу й урешті вмостилася в новому ліжку.
— На добраніч! — сказала Леся, позіхнувши.
— На добраніч, — відповів тато Вітя, затуляючи прохід з її «кімнати» шматком фанери. — Це щоб не «сновидила» нам серед кімнати, бо вчора ти знову ходила.
Верхнє світло згасло. Леся напнула ковдру аж під самі очі, намагаючись пригадати, чи відвідувала перед сном туалет, і щиро сподіваючись, що цієї ночі не вставатиме з ліжка уві сні. Це траплялося доволі часто. То вона босою причалапає до бабусиного ліжка й застигне так із заплющеними очима; то прокинеться від глухого удару об стіну, на яку налетить сплячою; то видряпається на підвіконня й намагатиметься вилізти у вікно... Так бувало, коли їй снилися «погані» сни. Вчора примарилося, ніби в підлозі під батьківським ліжком є дірка, крізь яку з підвалу просочилися злі духи. Леся бачила, як вони непомітно підлетіли до її мами й тата Віті, а тоді залізли їм до ротів усередину. Вона заплакала, а прокинувшись, знайшлася посеред кухні.