Зрештою за кілька хвилин під мерехтіння блакитного світла від телевізора за «стіною», дівчинка заснула.
Розділ 2
Як і всі підлітки, Дмитро почувався цілком дорослим.
Він часто прогулював школу, мав у «заначці» пачку сигарет й уперто відрощував довге волосся та ріденьку борідку. Зараз Дмитро навчався у випускному класі.
Увесь його світ крутився довкола музики, улюбленої акустичної гітари, друзів та гаража, де вони намагалися полагодити старого іржавого «жигуля», який дістали задарма в одного місцевого дідуся. А ось про те, що у свої майже сімнадцять йому доводилося спати на двоярусному ліжку з молодшою сестрою в одній крихітній кімнатці, він старався не базікати.
Вони з Лесею ходили в одну школу, і коли Діма прогулював уроки (а це траплялося дедалі частіше), його класна керівничка — вчителька історії та правознавства — йшла до класу сестри, аби привселюдно вручити дівчинці записку для батьків. Раніше вчителька телефонувала матері на мобільний, та десь півроку тому мама і тато Вітя повикидали старі сім-картки й придбали нові, сподіваючись таким чином позбутися ще однієї проблеми...
Сьогодні він знову прогулював. У такий сонячний вересневий день не хотілося сидіти в чотирьох шкільних стінах й ґвалтувати мозок інтегралами та хімією. Тож він натягнув навушники, увімкнув на смартфоні улюблений плей-лист і пішов гуляти містом.
Типовий Дмитро, взутий у чорні, добряче поношені «конверси» з «секонду», чалапає тротуаром ведмежою ходою, на голову накинуто каптур чорного худі з принтом гурту «System of a Down»[1], а поверх — темно-синя джинсівка з нашивками. Той же гурт на низьких частотах гримить у навушниках. Він неквапливо дійшов до центру, «стрельнув» у якогось дядька цигарку, вмостився на гранітний підмурівок міського фонтану й закурив.
«Непоганий день», — подумав хлопець, перекочуючи між пальцями улюблену металеву запальничку — все, що залишилося від рідного батька, якого він добре пам’ятав. Той був суворим і мовчазним. Завжди стежив, аби в квартирі були тиша й порядок, а діти поводилися слухняно. Діма трішки боявся батька, тому сумлінно виконував усі вказівки й ніколи не порушував домашніх правил. Ще зовсім крихітна Леся теж не наважувалася вередувати при ньому — жодної сльозинки не зронила й спала тихо усю ніч. Попри неприховану суворість батька Діма його любив і мріяв, що колись той неодмінно повернеться додому. При ньому мама ніколи б не наважилася закурити чи, не доведи Боже, влаштувати у квартирі пиятику.
Якби батько був тут, Діма боявся б прогулювати школу. А так... коли всім начхати, де він та з ким, — прогули траплялися дедалі частіше. А якби він навчався у кращій школі, то його б, певно, вже вигнали б за таку відвідуваність і відповідну «успішність». Та й зрештою, якби батьки більше цікавилися його життям, він би принаймні старався вчитися краще. Але мамі й Вітьку було, м’яко кажучи, не до сина. Єдиний раз, коли він викликав у матері бодай якісь емоції, — це коли цього літа загримів у поліційний відділок за дрібне хуліганство. Тоді все обійшлося затриманням на кілька годин і великою бійкою вдома з Вітею, але й про це мама швидко забула. Діма відчував, що рано чи пізно вона взагалі забуде про його існування.
Колись усе було інакше. До сьомого класу Дмитро вчився майже на відмінно, грав у мініфутбол та займався тхеквондо в спортивному клубі. Він завжди й усюди встигав, приносив додому грамоти з олімпіад та спортивних змагань, але ніхто й ніколи його не хвалив. У восьмому класі, здобуваючи якусь перемогу, Діма ще сподівався на радість мами, на її теплу усмішку чи бодай тінь гордості за сина в її очах. У дев’ятому класі він усе зрозумів і перестав чекати. Невдовзі здобутки й перемоги зійшли на пси, а музика та вулиця заповнили собою ту чорну діру в його серці, де мала бути батьківська любов.
Прогулюючи школу, він почувався вільним і, хоч на дещицю, але щасливим. Хлопця не турбувало, що шість балів — відтепер його найвища оцінка з усіх предметів за дванадцятибальною системою. Хіба є різниця, які в тебе оцінки, якщо нікому не цікаво, чи ти чогось досягнеш у житті?
Просидівши біля фонтану добрячих кілька годин, Діма знудився і вирішив піти далі. Спочатку він тинявся центром. Пройшовся двічі туди й назад стометрівкою, посидів на одній з лавочок на площі Міцкевича, спостерігаючи за дідусями, що грали в шахи, рушив до скверу за готелем «Надія». Коли сонце вже почало поволі хилитися на захід, він оминув міську Ратушу, дійшов до ЦУМу, а далі піднявся вгору Галицькою вулицею. Ноги привели його «на хату», господарем якої був тридцятидворічний чоловік на ім’я Гоша, котрий цілими днями просто зависав у квартирі з друзями (насправді його звали Григорієм, але за «Грішу» він міг зацідити в зуби). «На хаті» завжди гриміла крута музика і було пиво, до пива й цигарки. Звісно, Діма вважався у цій тусовці просто дитиною, але Гоша та його компанія ставилися до нього добре. Принаймні вони його помічали. Біля Гоші Діма полюбив слухати важку музику.
Батько Гоші — ветеран АТО та колишній афганець. Усі хлопці його поважали й боялися, він теж часом полюбляв посидіти з ними «на хаті». Діма запам’ятав кілька страшних історій, які він розповідав: про розстріляних чи розірваних на мінах «наших» і «їхніх», про «гради» й кровожерних найманців. Від тих розповідей ставало трохи лячно, адже одна справа, коли дивишся кіно про якісь вигадки, й геть інша — коли дізнаєшся правду.
— Здоров, чувак! — привітався Діма, увійшовши до квартири. — Як воно сьогодні?
— Здоров, малий! Бомбезно все, — відповів Гоша, повертаючи голову. — Сідай-но сюди, ми якраз почали слухати Кобейна.
Гоша сидів у чорних джинсах і розтягнутій червоній футболці. Немите довге волосся лягало нечесаними пасмами на плечі, а занедбана руда борода поблискувала у променях сонця, що зазирало крізь вікно.
Не роззуваючись, Діма зайшов до крихітної кімнати і гепнувся на підлогу, вкриту старим килимом, підклавши під себе куртку. Довкола панував хаос — три переповнені попільнички, зроблені із бляшанок з-під пива; брудне вікно без фіранок, крізь яке виднілися дерева у подвір’ї; подерті шпалери на стінах, пожовкла від часу й курива стеля, старий радянський письмовий стіл з комп’ютером та напіврозвалений брудно-зелений диван. Дихати тут було нічим — «на хаті» цілодобового стояла завіса цигаркового диму. На дивані сидів знайомий хлопець-підліток на прізвисько Кінь — такий дебелий, що навіть сидячи височів над іншими. Поряд з Конем умостився якийсь старший хлопець, із незвичною для цієї хати короткою стрижкою, а біля нього дівчина. Цих двох він бачив тут уперше. Дівчина теж привертала увагу своєю зачіскою — яскраве фіолетове волосся, виголені скроні, як це іноді роблять панки. Вона була мовчазною й блідою, і це надавало їй дещо відстороненого вигляду. На обличчі незнайомка мала стільки пірсинґу, що й не порахувати — у бровах по дві чи три «штанги», на нижній губі та в носі сріблясті кільця, у вухах величезні «тунелі», крізь які Діма бачив пошарпану оббивку дивану. Гоша тим часом продовжив:
— Прикинь, знайшли раритетний запис. Кобейн[2] виступав у барі в Единбурзі... Ну, типу як наші лабухи колись грали на всяких квартирниках і сейшенах з галімим звуком.
Діма ніяково кивнув, бо про сейшени чув лише від старших друзів. Зараз геть інші часи — смартфони, інстаграм та дурнуваті відео у тік-ток. Тепер концерти дають на стадіонах, а молоді гурти виступають хіба що в пабах і на фестивалях, якщо пощастить. Діма перевів погляд з Гоші на монітор комп’ютера, звідки лунала музика. Запис транслювали з ютюба. Комп, який із тихим гудінням працював тут цілодобово, був умістилищем найкращої музики всіх часів. Також Гоша напівпрофесійно займався звукозаписом та музичним дизайном, тож мав ще декілька програм для цього і під’єднаний такий-сякий мікрофон з підсилювачем. Діма мріяв, що колись записуватиме тут власний альбом.
1
System of a Down — відомий американський метал-гурт з Лос-Анджелеса, лавреат премії Grammy. Гурт засновано 1995 року, всі музиканти вірменського походження. Спочатку виконували музику у стилі нью-метал, наразі певного стильового напрямку гурт не має.
2
Курт Дональд Кобейн (англ. Kurt Donald Cobain; народився 20 лютого 1967 р., Абердин, Вашингтон, помер 5 квітня або 8 квітня 1994 р., Сієтл) — американський музикант, композитор, фронтмен гурту Nirvana.