— Добре, — відповіла Леся. — До побачення!
Коли вона повернулася додому, там нікого, крім бабусі, не було. Дівчинка поклала записку на кухонному столі, перевдягнулася в домашнє і подалася до своєї подруги Христини, з якою домовилися погуляти після школи.
Ввечері до мами й тата Віті прийшли гості. Вони, як завжди, сиділи за столом у вітальні, а записка так і залишилася непрочитаною...
Розділ 5
У невеличких містах новини завжди поширюються дуже швидко. Особливо, якщо це звістка про стрілянину. Тож коли знайшли тіло молодого парубка з вогнепальною раною, чутки розповзлися всім Івано-Франківськом ще до обіду. В кожному куточку і старі, і молоді перешіптувалися між собою, щогодини подробиці вбивства ставали все кривавішими, і що далі, то менш схожими на правду.
Готуючи каву в кіоску, Анжела за день наслухалася різних версій трагедії. Студенти, які складали 90% усіх її клієнтів, обговорювали сенсацію з неабияким натхненням. Більшість хизувалася особистим знайомством з убитим хлопцем, інші начебто знали його друзів. Усе було цілковитою брехнею, адже тіло досі не опізнали. Анжела не надто їх слухала. Що їй до якогось застреленого незнайомця, коли власних клопотів вистачає?
Але пропустити повз вуха новину було неможливо, адже й на місцевому радіо щопівгодини вмикалися «екстрені новини», і люди про це гомоніли, а стрічка у фейсбуці просто рясніла репостами тутешньої жовтої преси. До вечора того дня кожен мешканець знав про застреленого за нез’ясованих обставин молодика, родичі якого досі розшукуються. Фотографій тіла не було, адже (як переповідали люди) від голови бідолашного не залишилося нічого. Трагедія сталася вночі на березі річки. Кажуть, водою змило значну частину крові й мозку, який витік із простреленого черепа на кам’янистий берег.
Увечері, коли важкий тиждень нарешті добіг кінця, Анжела приготувала на вечерю кілька невигадливих страв — смажену до золотавої скоринки картоплю, салат зі свіжої капусти та канапки з маслом і ковбасою. Вітя сходив до сусідки по розливну горілку й скликав друзів. Сьогодні до них на «вогник» завітали, як завжди, дядько Петя та Француз. Останнього насправді звали Іваном, але він мав екзотичне прізвище Жак, тож іще зі школи його прозвали Французом. Обидва чоловіки були близькими друзями сім’ї й бували в цьому домі кілька разів на тиждень.
Їхня сусідка, яка теж мешкала на першому поверсі, торгувала горілчаним фальсифікатом ще з дев’яностих. Її старший син, а згодом і молодший теж, подалися служити в міліцію. Не дивно, що пані Марія зуміла побудувати свій «бізнес» безпечно й без жодних перешкод. Кажуть, спирт постачав старший і мав з материного бізнесу непоганий відсоток. Звісно, коли 2015-го в країні запровадили нову поліцію, довелося скинути оберти. Але спирт і далі постачали, бо сини залишилися в органах. З ранку й до пізнього вечора поріг тієї квартири оббивали п’яниці, приносячи пані Марії стабільну надбавку до пенсії, а її синам — до заробітної платні.
Кожен, хто заходив до під’їзду, відчував стійкий кислуватий запах алкоголю, що, здавалося, навіки всотався у бетонні стіни. І пияки, котрі шикувалися в чергу й розсідалися хто на сходах, хто на бордюрах під під’їздом, здавалися місцевим жителям уже цілком звичним явищем. Ніхто не звертав на це уваги. Всі намагалися не зважати на те, що мало не в кожній квартирі їхнього будинку на шість під’їздів хтось зловживав спиртним. Та й хто б поскаржився? Люди боялися синів Марії та її саму, бо жіночка була вельми сварливою.
А за якийсь квартал звідси виструнчилися нові будинки. І там, наче в паралельному світі, жили зовсім інші люди. Замість горілчаного смороду там витав запах новенької гуми від коліс припаркованих авто; замість зграї алкоголіків походжали молоді матусі з візочками й смартфонами, роблячи стильні знімки своїх малюків для інстаграму. Один район міста, але такі різні люди, між котрими пролягла прірва небажання бачити одне одного й цілковита глухота. Ніби хтось змурував поміж ними невидиму залізобетонну стіну заввишки з Говерлу.
Доки товариство вечеряло й допивало «розливуху», дев’ятирічна дівчинка сиділа у своєму відгородженому кутку і читала книжку. Дорослі курили та співали пісні під гітару. Петя мав гарний голос й умів підібрати будь-які акорди. Дівчинка ж усе ніяк не могла зосередитися на читанні. Очі різало від їдкого диму, у скронях вистукував біль. Хотілося плакати. Та вона мусила сидіти тихо, інакше тато Вітя може її побити. Цей урок Леся засвоїла ще в п’ятирічному віці. Цього вечора дівчинка не вперше бачила, як горілка змінює людей, але саме сьогодні їй здалося, що це схоже на те, ніби у них вселяються демони.
Розділ 6
Коли пролунав дзвінок мобільного, Назар міцно спав у своєму ліжку. Напередодні, відпрацювавши подвійну зміну через клятий завал нерозкритих справ, він випив звечора трохи пива й відключився.
— Синку, телефон! — до кімнати увійшла мати й, узявши смартфон зі столу, простягла його майже впритул до Назарового обличчя.
Він щось пробурмотів й розвернувся на інший бік.
— Щохвилини дзвонить! — не вгавала мати й почала торсати сина.
Назар розплющив очі, взяв із материних рук свій мобільний і невдоволено скривився, побачивши, хто телефонує.
— Вус слухає, — кинув замість звичного «алло».
По той бік хтось швидко й строго заговорив. Назарій тим часом сів на ліжку й опустив босі ноги на прохолодний паркет.
— Так, я дві зміни відпрацював, товаришу підполковник. Нехай черговий бере справу... — спробував опиратися він, у відповідь почув якийсь грізний коментар.
— Так точно, товаришу підполковник! За півгодини буду на місці пригоди.
Керівник урвав розмову, не попрощавшись. Назар, важко зітхнувши, поплентався до ванної. Швиденько вмився, поголився, одягнув чисту сорочку й чорні джинси, тоді похапцем зжував дві канапки з ковбасою, які приготувала мама, й надпив гарячої міцної кави.
— Ти ж вихідний сьогодні. Обіцяв допомогти перенести банки в підвал. — нагадала жінка, сердито склавши руки на грудях.
— Не можу, — винувато відказав Назар, взуваючи кросівки, — викликають.
— Ти ж не один там працюєш, синку!
— Не один, — погодився він, — але сьогодні там труп.
Назар підвівся, вирівняв спину й сперся на стіну передпокою. Високий широкоплечий чоловік, якого можна було б назвати красенем, проте набряки й синці під очима та рання сивина псували його вигляд. Назар кинув сумний погляд крізь прочинені двері в кімнату. Там, навпроти невеликого дивану, негучно працював телевізор, а на круглому журнальному столику парувала чашка недопитої кави. Годинник на стіні показував пів на десяту ранку. Назар зітхнув.
У свої сорок три йому знову довелося жити з матір’ю, адже кілька років тому колишня дружина забрала собі їхню квартиру. Тепер він нечасто бачився з сином, котрому нещодавно виповнилося шістнадцять. Складний вік... Малого тепер постійно тягнуло на вулицю, а ще він слухав непристойну важку музику. Назар уже не знав, чим живе його син, де той швендяє, хоча й намагався непомітно стежити, використовуючи зв’язки на роботі. У сина тепер є вітчим, а Назар має обмежені права на його виховання й обов’язок сплачувати аліменти. Він почувався геть убитим — розлучення проїхалося по ньому танком, залишивши глибокі болючі траншеї. Тож тепер чоловік постійно або затримувався на роботі за горою нерозкритих справ, або сидів удома з мамою, яка часом доводила його до сказу. І все б нічого, якби хоч на роботі траплялися цікаві гучні справи. Але ж ні — або різанина серед п’яниць, або жертви чадного газу через несправні печі чи колонки для нагрівання води, або «підсніжники» — замерзлі насмерть безхатьки, яких знаходили на місці снігових заметів у відлигу. Зазвичай його робота була страшенно нудною, сповненою безкінечної писанини й доповідання на щотижневих планерках.
— І що? Ти хіба один у місті по трупах?! — не вгавала мати, примушуючи його відірвати погляд він чашки.
— Не один, не один! — уже почав дратуватися. — Але я повинен їхати на виклик!
Назар схопив барсетку, ключі від машини, аби зараз же вискочити з дому.