— Гричак наказав.
— Щось він тебе дуже ганяє. — журливо прокоментувала мати. — З такою роботою невдовзі від перевтоми зляжеш!
Назар зітхнув і на мить заплющив очі. Мама все зрозуміла й відступила назад.
— Ну хоч у неділю до церкви підеш зі мною? Вже сусіди шепочуться, що безбожника виховала.
— Мамо! — заперечив їй Назар грізним поглядом. Ще трохи, і йому урветься терпець.
— Все-все... з Богом, — ледь чутно мовила вона й перехрестила повітря перед ним.
Назар мовчки розвернувся до дверей, спустився сходами й уже за хвилину сидів за кермом свого старенького автомобіля, прямуючи в бік Набережної.
Розділ 7
Чималий шмат вулиці Набережної — від мосту на Галицькій до університету нафти і газу — стояв закутий в автомобільних корках. Назар дратувався й щоразу тиснув на клаксон, коли якийсь черговий водій ловив ґав, а попереду звільнялося трохи місця. Нічого не вдієш — це п’ятниця. Зрештою він розвернувся, аби поїхати обхідними шляхами, й уже за п’ятнадцять хвилин таки прибув на місце призначення.
Невелика ділянка узбережжя річки Бистриці була відмежована червоно-білою стрічкою, обабіч якої скупчилося чимало роззяв та репортерів з диктофонами та камерами. Всередині огородженої ділянки працювали поліціянти та судмедексперт. Декого Назар упізнав ще здалеку.
— Доброго ранку, Добрянський! Що тут? — звернувся він до худенького парубка.
— Доброго ранку, капітане! — юнак виструнчився. — Студентка з «нафти» на ранковій пробіжці виявила тіло.
Хлопець показав рукою на чорний цупкий целофан, яким накрили труп. Назар кивнув і рушив до колег та медиків, що прибули раніше й метушилися гуртом довкола об’єкту.
Берег вкривали гладенькі сірі камінці, подекуди порослі мохом й невисокою травою. Де-не-де яскравими плямами вибивалися фіолетові квіти конюшини й сиві кущики деревію. Тхнуло річковою водою, водоростями та рибою. А ще Назар відчув запах пороху й крові. Наблизившись до місця злочину, він побачив уже підсохлу кров на піску й камінні.
— Капітан Івано-Франківського відділу поліції Вус Назарій Ярославович, — повідомив Назар, демонструючи своє посвідчення патрульним, які стежили за межами ділянки.
— О, Вус! Нарешті ти з’явився.
— Доброго дня, товаришу підполковнику.
Назар привітався із лисуватим чоловіком з огрядним черевцем, що випиналося під ретельно випрасуваною сорочкою оливкового кольору. Приємним бонусом у роботі старшого оперуповноваженого була можливість носити цивільний одяг.
Підполковник Гричак виглядав стомленим та спітнілим. Він зміряв підлеглого поглядом, прокашлявся й швидко заговорив:
— Чоловік, віком від двадцяти до тридцяти років. Без документів. Вогнепальна рана голови в ділянці очей. Кулі пройшли навиліт, але обличчя сильно постраждало. Ми нарахували три постріли, два впритул. Гільзи теж знайшли, але ствола поки немає. Хлопці пішли прочісувати периметр кілька хвилин тому.
— Можна глянути? — спокійним тоном спитав Назар.
Гричак кивнув.
Назар підступив ближче до накритого тіла, один з медиків відгорнув поліетилен. Те, що побачив він під чорною клейонкою, було жахливим. Обличчя понівечене, набрякле й посиніле, рот роззявлений і перекошений так, наче перед смертю хлопець кричав. Одяг жертви просякнутий кров’ю, вимащений піском, голова майже торкається води. Труп виглядав «свіжим», проте кілька надокучливих мух з лискучими зеленими черевцями окупували роззявлений рот мерця.
— Три отвори від куль, значні садна та опіки, — повідомив Назару судмедексперт, що саме робив якісь записи у блокноті.
— Опіки? — перепитав Назар, — від чого?
— Стріляли ж упритул, — пояснив той, — принаймні два постріли зробили з дуже близької дистанції.
— Ага, так... — зніяковів капітан. — Вибач, Андрію. Я щось не зауважив цієї інформації. Ще щось важливе?
З цим експертом вони перетиналися часто, адже він був одним з кращих спеціалістів серед судово-медичних експертів міста. Андрій Циганюк за вісім років практики у криміналістиці допоміг розкрити близько сотні справ, щоправда, зовсім не таких гучних. Найбільш резонансна справа, над котрою вони разом працювали, — убита й зґвалтована дівчина, тіло якої знайшли два роки тому на покинутому будівництві.
— Смерть настала після опівночі, десь між першою та четвертою годиною. Точніше скажемо, коли проведемо аутопсію. І, на мій погляд, на одязі надто багато крові.
— Нарешті щось цікаве! Правда, Вусе?! — втрутився у розмову підполковник. — Ти давай зберися... бачу, ще не прокинувся?!
Медик нарешті підняв погляд від свого записника й подивився спочатку на підполковника, а тоді на слідчого.
— Неприємна справа, Назаре.
— Гучна, я б сказав! Добра нагода позбирати «зірок» і тобі, Вусе, і всьому нашому підрозділу, — прокоментував Гричак.
Раптом задзвонив мобільний підполковника, він нерозбірливо буркнув «дістали» й відійшов убік відповісти на дзвінок.
— Він що, радіє? — спитав судмедексперт, шокований почутим.
Капітан мовчки знизав плечима й присів навпочіпки біля трупа — треба все ретельно оглянути, не торкаючись. Убитий лежав на спині. Вилиняла брудна й місцями подерта футболка задерлася, оголивши блідий, трохи випуклий живіт. Нижче пупа тягнулася темна доріжка кучерявого волосся. На ребрах фіолетові садна, а внизу — ближче до спини — багряніли трупні плями.
— Хлопця добряче відлупцювали, — монотонно продовжив експерт, — кілька разів кинули обличчям об каміння...
— Усе трапилося тут?
— Так, — Андрій махнув головою ліворуч, — он там кілька каменів зі слідами крові. Також знайшли вибитий зуб.
— А потім застрелили. — замислено сказав Назар. — Жорстоке вбивство.
— Можливо, розправа, — додав експерт. — Одна гільза трохи далі, дві зовсім поруч.
— Є ще якісь деталі? Особливості?
— Більше зможу сказати після розтину. Поки це все. — відповів Андрій й перегорнув сторінку блокнота.
— А щось, за чим можна встановити особу?
Андрій заперечливо похитав головою і відповів:
— Документів немає, обличчя сильно спотворене.
— Родимі плями чи татуювання? — уточнив Назар.
— Так. Кілька тату є. Їх уже сфотографували, ось тобі опис, — судмедексперт вирвав один аркуш із записника й простягнув слідчому.
— Дякую.
Він зітхнув і додав:
— Гадаю, доведеться залучати соціальні мережі та репортерів. Але спочатку пориюся у звітах патрульних, може, щось і знайду. Нечасто в нашому спокійному місті трапляються вбивства із використанням вогнепальної зброї.
Експерт мовчки погодився, а Назар дав знак накривати труп клейонкою.
Розділ 8
Споночіло. У квартирі № 15 досі тривали розмови та гриміла музика. Троє чоловіків про щось запекло сперечалися. Тютюновий дим так щільно звивався кімнатою, що навіть прочинені двері на засклений балкон не рятували. Під столом уже назбиралося три порожні півлітрові пляшки, з четвертої якраз розливали по чарках наступну порцію. Леся у своїй «кімнаті» намагалася заснути, напхавши вуха ватою, яку завжди тримала під подушкою. Поруч на підлозі скрутилася калачиком Лада.
У свої дев’ять років дівчинка не надто розуміла, що таке алкоголізм. Вона звикла, що мама і тато Вітя випивають майже щодня, а тоді стають якимись інакшими. Звикла, що вони постійно сваряться, іноді й б’ються...
У першому класі Леся й гадки не мала, що її батьки роблять щось погане. Для неї цілком звичайною справою видавалися і постійні гості, і порожні пляшки під столом, і незмінний безлад у квартирі, і щільна завіса цигаркового диму в кімнаті. Вона не пам’ятала рідного тата й того, іншого життя, яке було при ньому. А тоді Леся почала ходити гратися до Христинки та збагнула, що з її мамою і татом Вітею щось не так. Зрештою вона навчилася сидіти тихенько й нікому не розповідати, що коїться в них удома, бо знала — інші діти ще більше глузуватимуть. Тому сьогодні, коли тато Вітя з дядьком Петром знову щось не поділили, вона намагалась не боятися.
Леся заздрила своїй подрузі Христині, чиї батьки не пили горілку. Її мама завжди частувала смачненьким — то спече пирога з яблуками і корицею, то приготує домашнє морозиво, то дістане з холодильника яскраве веселкове желе у креманках. Лесина ж мама пекла солодке лише на великі свята, а страви на їхньому щоденному столі обмежувалися макаронами з сосисками чи смаженою картоплею. Христинин тато мав свою майстерню — виготовляв меблі на замовлення. Він майже увесь час працював там, іноді дозволяв дівчаткам спостерігати за роботою. У майстерні приємно пахнуло деревом, а підлога зазвичай ховалася під м’яким килимом стружки з пиляних дошок.