Хильнувши, тато Вітя й дядько Петя завжди про щось сперечалися. Сьогодні про політику, гроші, роботу. Далі зайшла мова про обмін трикімнатної квартири на дві менші, щоб дядькові після розлучення отримати «свою площу». Зненацька вітчим зацідив йому в зуби, той ударив у відповідь. Вітя, гепнувшись на підлогу, закричав. Зав’язалася бійка. Лада скочила на лапи, стала у стійку, загарчала, а Леся розвернулася обличчям до стіни й затулила вуха руками.
— Забирайся з мого дому! — волав вітчим.
— Що-що?! — зареготав добряче п’яний дядя Петя. — Це квартира моїх батьків. А ти, сучий сину, присмоктався до Анжели! Жебрак! Я тебе випхаю звідси. От побачиш!
— Стули пельку! Ти тут не житимеш, затямив?! Тільки через мій труп!
Вітя підвівся й кинувся на шуряка з кулаками. Обидва ледве трималися на ногах, але дурної сили вистачило, аби Петя від удару налетів на сервант, яким була відгороджена «кімната» Лесі. Простір вітальні заповнили дзвін битого скла та кулеметна черга брудної лайки. За мить квартиру розітнув жіночий вереск — Лесина мама кинулася розбороняти чоловіків. Але тато Вітя віджбурнув одним ударом і її. Тієї миті, коли Анжела впала обличчям на розбиту скляну поличку, з-за відгородженого кутка вилетіла Лада й кинулася на Віктора. Шалений гуркіт, гавкіт Лади й наляканий материн зойк примусили Лесю підвестися з ліжка й сторожко визирнути до кімнати.
— Мамаааа... — налякано пропищала дівчинка, побачивши кров на її обличчі.
Тато Вітя стояв розлючений, мов бик, стискаючи кулаки. Розширені зіниці мали вигляд суцільних чорних дір, а розпашіле червоне обличчя скривилося у злісній гримасі. Леся ледве впізнавала в ньому свого вітчима — щось звіряче проступило, дике. А мама лежала на підлозі. Дядя Петя сидів, прихилившись до дверцят лакованої шафи й розмащував обличчям кров, що юшила з порізу на чолі. Француз валявся на дивані — він заснув просто за столом.
— Ма... мамо! — крізь сльози пищала Леся. Раптом вона відчула страх, що мама помре, і вона осиротіє як Гаррі Поттер. Щось крижане стиснуло її нутрощі.
Тато Вітя схопив Петю за комір футболки й потягнув підлогою. Мама підвелася на ноги й, хитаючись, пройшла до дивану. На її щоці червоніло кілька подряпин, та загалом — без особливих травм. Лесю, здається, ніхто й не помітив.
— Пішов нахер звідси! — прогарчав вітчим, ногою вгативши Петю в живіт.
Лада заходилася несамовитим гавкотом. Шерсть на її загривку стала сторч. Коли тварина кинулася на вітчима з вищиром гострих зубів, той гепнув одним влучним ударом ноги і її. Собака відлетіла до стіни й, ударившись, заскавуліла. Леся підскочила до Лади, ще дужче ридаючи. Вітчим тим часом викинув Петю за двері, а тоді одним махом підлетів до собаки й почав наосліп гамселити її ногами. Леся ж, не думаючи, накрила її своїм тілом.
— Дурна псина! Я тобі покажу, як господаря кусати!
Вітчим не одразу зрозумів, що копає не собаку, а пасербицю. Кілька ударів прийшлися по ногах і тулубу дівчинки. Коли оскаженілий чоловік зупинився, вона лежала нерухомо, міцно обіймаючи спанієля. Руду кудлату шерсть рясно вкривали сльози дівчинки. Француз прокинувся й почав блювати собі під ноги, а Лесина мама, вилаявшись, пішла по ганчірку та віник, аби прибрати цей безлад, навіть не глянувши у бік дитини. Коли вона повернулася, дівчинка вже накрилася ковдрою з головою у своєму ліжку, а Лада, немов сфінкс, сиділа у проході до Лесиної «кімнати» й гарчала щоразу, як чула чиїсь кроки.
Та за якихось півгодини вони всі, заспокоївшись, поснули. Француз розлігся на підлозі, тато Вітя з мамою розклали диван. Дядько Петя кудись чкурнув й більше не повернувся. Лише дівчинка ніяк не могла заснути — усе тіло їй боліло, у вухах стугоніло море. Вона тихенько плакала в подушку й думала про старшого брата:
«Добре, що Діма десь гуляє. Діму тато Вітя бив би сильніше».
Розділ 9
Вранці Анжела прокинулася з важкою головою та гострою алкогольною інтоксикацією. Події вчорашнього вечора ховалися під щільною завісою, тож коли вона побачила величезні синці на тілі Лесі, не одразу зрозуміла, що сталося.
— Вдягни щось на довгий рукав, — звеліла доньці.
Леся покірно кивнула й пішла вмиватися до ванної. Анжела тим часом посмажила дитині яєчню, а собі зварила міцної кави. Голову розпирав жахливий біль, під горлянку підступала гірка нудота. Сидячи за кухонним столом, вона підперла голову руками й подумки сказала собі: «Кляте бухло... треба зав’язувати». А тоді її погляд зачепився за невеличкий складений удвоє аркуш паперу, на якому дитячим почерком її доньки зазначалося «Мамі».
«Шановна Анжело Богданівно! Повідомляю, що ваш син Дмитро Кухарчук прогулює шкільні заняття. Був відсутній у четвер та п’ятницю. Прохання провести виховну роботу вдома, або негайно надати довідку від лікаря, якщо він захворів.
Заздалегідь удячна.
Гайсин Катерина Вадимівна, класний керівник 11-В»
Тієї миті, коли Анжела дочитувала записку, на кухню увійшла Леся. Побачивши, що мама нарешті знайшла папірець, сказала:
— Діми нема. Ти не знаєш, куди він подівся?
Анжела хитнула головою. А по спині їй пробіг холодок. Так, наче раптом до квартири увірвався зимовий вітер.
— Може, поїхав з друзями на якийсь фестиваль... ти ж його знаєш, — відповіла вона дитині, не вірячи жодному своєму слову.
— А якщо з ним якась біда? — ледь чутно прошепотіла Леся, колупаючи виделкою сніданок. Їй не хотілося їсти смажені яйця знову й знову.
— Припини! Та що з ним буде? — із награним позитивом відказала Анжела. — Зараз вип’ю кави й зателефоную йому на мобільний.
Леся вирішила, що мамі краще знати. Проте не могла не хвилюватися за брата. Вони не були надто близькими, але в таких випадках як учора ввечері — Діма завжди заступався. За неї та маму. І коли тато Вітя ставав злим, лише Дімі вдавалося його угамувати.
— Мам, можна я щось запитаю? — несміливо мовила Леся, відставляючи повну тарілку вбік.
Мама кивнула.
— А навіщо ви п’єте горілку?
Мама застигла, а Леся продовжила:
— Мені дуже страшно... Коли ви п’єте, то одразу міняєтеся. Ну, ніби щось вселяється.
Анжела не знала, що відповісти доньці. Їй раптом стало дуже соромно. Пекуче відчуття огиди до самої себе накотило величезними хвилями, забиваючи подих. І справді, навіщо? Як вона могла дозволити підняти руку на її дитину?
— Не знаю, доцю. — голос тремтів, Анжела ковтала сльози. — Просто я так стомлююся на роботі, а горілка допомагає розслабитися. Ми так відпочиваємо, розумієш?
— Не пий сьогодні, — попросила Леся. — Ну, будь ласка.
— Не буду, — пообіцяла мама. — Я більше не питиму.
Та вже за годину, коли Француз із Віктором прокинулися, на столі з’явилася чвертка розливної від баби Марії задля похмелитися, а до обіду вони втрьох уже випили й наступні півлітра. Зателефонувати синові Анжела забула. Та й узагалі викинула з голови інформацію про записку й про те, що сьогодні субота, а Дмитрова кімната досі стоїть порожня за зачиненими дверима. Щойно пекуча оковита ковзнула горлом, а коханий чоловік усміхнувся, від сорому після розмови з донькою й сліду не зосталося. Горілка справді примушує їх змінюватися, і — чорт забирай! — Анжела почувалася краще, коли випивала.
Леся вдягнула трикотажний светрик на довгий рукав та блакитні джинси, прихопила з полиці бібліотечну книгу «Таємний сад» Френсіс Бернет[6], узяла на повідець-ланцюг Ладу й вийшла з квартири. Такі розмови між нею та мамою вже траплялися. Щоразу Леся просить її більше не пити, чує у відповідь «обіцяю»... проте ще жодного свого слова мама так і не дотримала. У темному прохолодному під’їзді Леся розплакалася. Вона почувалася зрадженою.
6
«Таємний сад» (англ. The Secret Garden) — дитячий роман з елементами фентезі та надприродної фантастики англійсько-американської письменниці Френсіс Годґсон Бернет. Публікувався частинами з осені 1910 р.; вперше виданий однією книгою 1911 р.