«В ерундиції», — посміхнувся сам до себе Вигилярний.
— Тварючка? — презирливо перепитав у нього Гречик, дивлячись кудись далеко, в напрямі золотавого західного обрію. — Й зовсім ні. Не попав. Мимо. Єхидна, Павлику, — це така жінка-змія з давньогрецької міфології. Донька Форкіла і Кето, а за іншими міфами — Калірої. Живе вона у печері. А знаєш, ким були бабка і дід Єхидни? Гея і Понт Евксинський, себто, як ти розумієш, Земля-матінка і Чорне море. Нічого тобі не відкрилось у цих розкладах? Ні?
Вигилярний заперечно похитав головою.
«Понт як понти, — у його свідомості крізь теплий туман промкнулась недоречна аналогія. — Маєш тобі… І нащо він мене грузить тою своєю єхидною? Про ту бридку єхидну у Сковороди хіба що півтори згадки».
— …Це ж секретна гностична алегорія про перешкоди на шляху богопізнання! — на професора зійшло лекційне натхнення. — Як пише Григорій Савич в іншому місці: «Ти єхидно ядовита. Но ми тебе в руки беремо». Отак! Беремо у руки! Це ж не просто так написано. У вірші Феодосія Гостевича, сучасника Сковороди, також читаємо:
Зрозумів? Що таке «сімо і овамо» знаєш? Маєш знати, ти ж історик. У перекладі із старослов'янської «туди і сюди». Куди не підеш ти, значить, а онука Геї і Понту усюди сидить. Усюди! «Чому так?» — питаємо. Що мав на увазі законник Феодосій? А таки дечого мав на увазі той немитий старець святогорський. По-перше, абись ти знав, середньовічні алхіміки, а потім масони у своїх трактатах називали «єхидною» фундаментальну земляну субстанцію, яка відділяється від філософського каменю на другій стадії його визрівання. Єхидна — це символ ґрунту, основи. По-друге, це земля поряд із Понтійським морем. Себто, питаємо, це алегорія чого?
— ?..
— А сам думай. І от тобі ще для роздумів: згідно з міфологією, Єхидна від свого сина Орта народила Немейського лева. Того, якого потім Геракл убив і в шкурі його шлиндав. Єхидна — мати левів. Тобто, якщо розкрити тодішню символіку, вона є матір'ю воїнів… Але ти, чоловіче, зовсім вже стомився, — зрозумів Гречик, заглянувши у безнадійно замутнені очі гостя. — Давай я тебе тут, у себе, спати покладу. Завтра ми продовжимо, маю тобі дещо показати…
Протазій Духніч був чоловіком середнього зросту, обличчя мав кольору печеного яблука, а зросле черево прикривав добрим камзолом вірменського крою, вісоновою вишитою сорочкою і широким атласним поясом з орлястою фібулою, всипаною гранатами і смарагдами. Він прийняв Григорія у кабінеті, сидячи на підвищенні, за масивним столом. На стіні висів портрет короля Августа, представленого у повний зріст. Невідомий маляр зобразив суверена кособоким і з носом-картоплею.
Татусько Прот перехопив веселий погляд Григорія, кинутий на потворне мальовидло.
— Негоже на образ монарха глумливо зиркати, — проскрипів резидент. — Бачу я, що ви, пиворізи[14], нині геть знахабніли і страх Божий загубили, по питних склепах сидячи.
— Я не пиворіз, добрий пане, я спудей, — Григорій опустив очі долу.
— Якого колегіуму?
— Тринітарського. Того, що у Пресбурзі.
— Уніят?
— Належу до страдників ставропігійного братства…
— Не бреши, — обірвав його Прот. — Які там ще «ставропігійні братства»? Про що таке мелеш? Це ти у Московських землях перед благочинною експедицією на малознайку перекинешся. А тут такого не роби. Не раджу. Я таких як ти лайдаків наскрізь бачу. Якщо ти не перекинувся до унії, то яким таким робом отці-тринітарії пустили тебе школярувати? Га? Що мовчиш, рабе Божий? Язика проковтнув? Символ Віри у своєму колегіумі у котрий спосіб голосиш?
— З філіокве[15].
— Отож бо й воно, братчику-перекінчику, — недобре посміхнувся резидент. — Але нехай, Бог із ним, з уніятством твоїм… Покажи хрисовули.
Григорій одним рухом відірвав від свити шмат підкладки. Дешеве сукно, знане у східних краях як «тузинка», легко розійшлось по нитках. З тайника спудей дістав листки тонкого пергаменту, вкриті шифрованим письмом. Прот обережно взяв ті пергаменти, пробіг очима шпигунську криптографію і запроторив її до секретера.
— Бери, — резидент поклав перед Григорієм чотири монетки.
— Ще обіцяли пролонгацію[16].
15
У католицькому і греко-католицькому (після Замойського Синоду 1720 р.) Символі Віри, на відміну від православного, затверджено, що Дух Святий сходить як від Бога Отця, так і від Сина (лат. «філіокве»).