Тим часом звуки, що линули з двору, стали виразнішими. Там перемовлялися люди. Хтось віддавав розпорядження, зміст яких чомусь не доходив до охопленої панікою свідомості Вигилярного. Уява компенсувала проблеми сприймання, малюючи бригаду ментівських оперів, що оглядають помешкання покійного Гречика.
«Підставила, ментів викликала… От сучара!» — він сильніше смикнув фарбовані двері. Йому здалося, що невидима засувка піддалася його напорові. Зачепив пальцями за край дверей і відчув, як гостра бляха ріже йому пальці. Але вибирати не доводилось. Вигилярний сильно потягнув двері, залізяка відірвалася, як йому здалося, з гучним тріщанням. Він ледве не впав. Відчув біль у порізаних пальцях.
«Тільки б надворі не почули!» — попросив він незнані вищі сили.
За дверима зависла непроглядна темрява. Він навпомацки рушив уперед. Несподівано під рукою замість шерехатої стінки опинилося щось гладеньке і з виступом посередині.
«Вмикач!» — намацав важельок і увімкнув світло. Він стояв посеред довгого цегляного коридору. Його освітлювала гола жарівка, що сиротно висіла на скручених дротах. У дальньому кінці коридору були ще одні двері. Третій вихід з коридору — і теж зачинений — знаходився поряд з Вигилярним, у правій стіні. Треба було вибирати. Він спробував зорієнтуватися. Згадав розташування майстерні, сходів і коридору. Виходило, що бічні двері ведуть до цокольних комор особняка і потім, швидше за все, до кімнат першого поверху. Але туди вже могли зайти менти. Тому Вигилярний рушив до торцевого виходу. Ці двері були значно міцнішими за бляшані. Їх зварили із триміліметрового листового металу і спорядили врізаними замками. Вигилярний уважно придивився до замкових шпар: у нижній побачив колодку циліндричного замка, у верхній — сейфовий «брісоль».
Колись, сам не відаючи навіщо, купив брелок з набором гачків-відмичок. Тепер кримінальний сувенір міг його врятувати. Він вийняв його зі шкіряного футлярика.
«Ніби й відмінна сталь, — оцінив Вигилярний. — Оцей гачечок, здається, джентельмени удачі називають „люською“. А цей — „карпичем“. Якось так…»
Він вставив «карпича» у нижню шпару. Натиснув, провернув, відчуваючи як інструментальна сталь долає опір м'якішого заліза, зрізає латунні виступи колодки. Почув клацання.
«Віват!» — привітав цей успіх.
Сейфовий замок протримався значно довше. Між спробами його зламати Вигилярний прислухався до зовнішніх звуків, але нічого подозрілого не почув. Коли двері нарешті відкрились, зауважив запах ацетону. За дверима виявилась невелика комора, третину якої займала старовинна платяна шафа. На підлозі хтось залишив скляні уламки великого бутля. Вигилярний відразу зрозумів, що в це приміщення давно ніхто не заглядав. На підлозі, на уламках, на різьблених завитках шафи спочивав товстий шар незайманої пилюки.
Вигилярний оглянув заґратоване віконце і вирішив, що використати його для втечі не вийде. Ґрати можна було зламати, але годі було сподіватись зробити це без великого шуму. Він вже хотів вертатись до коридору, але щось змусило його ретельніше обдивитись шафу. Може, згадав фільм про Нарнію, а може, якийсь інший спогад підштовхнув його до цього допотопного гардероба, котрий навіщось запроторили до підвалу й захистили від сторонньої цікавості металевими дверима.
Григорій насторожено йшов Львовом. Він не любив міст з їхнім скупченим, підлуватим і злим від тісняви людом. Села були йому зрозумілішими. Вони жили теперішнім, від врожаю до врожаю. Їхнє єство не містило хитрих стратегій. А в містах він кожну хвилину перебування відчував, як пульсує в їхньому містичному серці невидимий далекосяжний задум. Як живе своїм химерним і схованим від посполитих життям корислива необхідність, завдяки котрій ті міста й виникли. Необхідність, яка ховалась у містичному серці Києва, мала відчутний торговий сенс. Київ почався як базар на подольському березі, продовжився як базар і продовжував жити як базар. Усім його святим церквам та монастирям не ставало сили, щоби молитвами і схимами перепризначити ту його барижну долю. Необхідність Санкт-Петербурга визначила воля однієї людини. Він народився схемою і жив як схема. Геометрично правильна порожнеча площ домінувала над будинками, раділа свіжому снігові і бажала парадів. Необхідність Львова здалась Григорію іншою. Воля князя-засновника вже давно не владарювала над його кам'яницями, як над невськими набережними воля Петра. Ринки і фарні майдани, де продавали і купували все, чим торгували Європа і Азія, також впливали на призначення міста Лева не так фатально, як на ту метрополію, що обсіла Печерські пагорби. Палаци і будинки Львова притискалися один до одного, наче вартові, злютовані зовнішньою загрозою. Мешканці галицької метрополії жили під напруженим і підкресленим захистом нагромаджених за довгі століття кам'яних стін, насторожених веж та насуплених брам. Львів, як і Пресбург, був передусім фортецею, створеною для протистояння зайдам і кочовим демонам. І Григорія як сповідника мандрівного духу степів він за свого не визнав і не прийняв як частину свого буття. Сковорода знав, що скоро залишить цю напружену підкарпатську фортецю і критично наблизиться до Отця Міст — Риму. Йому кортіло відчути ще й ту щасливу необхідність, на котрій звитяжець Ромул побудував Вічне місто. Він давно марив Італією і долав холоднечу ранньої львівської весни мріями про спекотні доторки апенінського сонця.