— Бери обидва підсвічники.
— Слухай, ти не купуй мене, — на обличчі Олександра Вигилярного з'явився той самий вираз, який він напередодні відшліфовував перед дзеркалом. — Не на базарі. Ти відповідай на моє питання. Чому це ти раптом вирішив, що я тобі допомагатиму у цій гнилій справі?
— Ти мій брат.
— А ти, брате мій, кримінальний злочинець.
— Я?
— А хто? Кінь в пальто? Може це я втік з місця злочину і дорогою пограбував професора? До речі, якщо пам'ятаєш, тих, хто грабує померлих, називають мародерами.
— Ті, що його вбили, все одно забрали б ці речі. Рано чи пізно.
— Це, брате мій, лише твоє припущення. А за кримінальним кодексом ти — злочинець. Крадій. Мародер. Крапка.
— Нехай так. Добре, — Павло теж налив собі і випив. — Ти мене здаси ментам, чи як? Я не розумію.
— Не здам, не бійся. Але й оцього краденого переховувати не буду. Мені проблеми не потрібні. Я все, що мені для життя потрібно, маю. Сам знаєш. А чужого барахла мені в хаті не потрібно. Це, брате дорогенький, дуже небезпечне барахло.
— Я ж не про твою хату думав. До чого тут твоя хата, я ж не дурний. Ти казав колись, що маєш в горах лише тобі відомі схованки. Я думав…
— Думав, думав… Не тим місцем ти думав, брате, от що я тобі скажу.
— А ти знаєш, Сашо, скільки воно все коштує?
— І знати не хочу.
— У кожному із цих підсвічників є майже по чотири кілограми чистого срібла. Це не рахуючи антикварної вартості.
— Забери їх собі разом із їхньою антикварною вартістю.
— А цього от ідола, — Павло поставив собі на коліна фігурку з чашками, — певним людям можна буде потім продати за півмільйона. За півмільйона євро!
— Що ти таке верзеш, братело? — старший раптом зачервонівся, розщепив верхній ґудзик на сорочці. — Ти хоч розумієш, що це за сума така — півлимона євриків? І хто у нас такі гроші віддасть за цей цурупалок? Може десь за кордоном, на аукціонах. Але для цього потрібно точно вказати походження ідола, місце знахідки… Та й тоді, я не думаю, що воно потягне на такі гроші… Ти завжди таке скажеш, що вже й не знаєш, як бути — чи сміятися з тебе, чи, навпаки, плакати, — Олександр тяжко зітхнув, підчепив виделкою перчик і відправив його собі до рота. — Це ж треба — «півмільйона євро»! За цурик!?
— Ти мене не дослухав…
— Я такі казки й слухати не хочу. Я життя знаю, братело, ціни знаю.
— Я, Сашо, теж не лошара вухатий. Я проконсультувався у найкращого спеціаліста з оцінювання старожитностей. До нього звертаються за експертизою старовинних речей і менти, і колекціонери, і антиквари, і «чорні» археологи. Дядько свою справу знає. Він при науковому званні, має свою фірму, реставрує картини, ікони. Його на експертизи за кордон викликають, оплачують йому літаки, готелі. Це не казки, це все реальні теми. В дядька така солідна репутація, як в академіка. Він мені відразу сказав, що ідол унікальний. Що йому тисячі років.
— Брехня. Дерево за такий час мало б розпастися на порох.
— Не брехня. Слухай. Він хотів сам купити ідола. Пропонував мені спочатку п'ятдесят штук, потім вісімдесят. Він запалився, я бачив, як він дивився на цю річ. Але я відмовився. Категорично. Я відразу зрозумів, що ідол коштує більше. Набагато більше. Я заплатив тому консультантові за офіційний експертний висновок дві з половиною штуки. Дві з половиною штуки зелені, Сашо, за один лише папірчик з печаткою і підписом дядька. Це не базарна експертиза, це висновок науковця. Спеціаліста найвищого рівня. Хочеш почитати?
— То все дурня.
— Дивись сюди, — молодший витягнув з валізи запакований до прозорого файла документ. — Це офіційна експертна оцінка артефакту. З мокрим підписом і печаткою експертної контори. І цей підпис, і ця печатка дуже авторитетні. І для чорного ринку, і для аукціонів.
— Дай сюди, — Олександр витер пальці скатертиною, обережно витягнув експертний висновок з файла і заповзявся читати. Прочитавши, вийняв з кишені свого мисливського жилета окуляри, ще раз перечитав текст, уважно вивчив печатку, роздивився водяні знаки на гербовому папері.
— Треба над усім цим подумати, — сказав старший, поклавши висновок біля себе на стіл. — До речі, будеш спати на третьому поверсі, там тобі Марія все приготувала… Ну що, брате дорогенький, ще по сто?
— Ось він, — сказав імпресаріо «Олімпуса», вказуючи на Григорія. — Як і домовлялися у Лемберзі, я доправив його сюди живим і неушкодженим.
— Ми вам винні якісь гроші? — запитав кавалер Цельбе.
Пан Федеш махнув рукою. Мовляв, які порахунки між своїми.
— А до Венеції ми хіба не поїдемо? — здивувався Сковорода.