«Все треба робити самому», — вирішив старший Вигилярний і рішуче попрямував до горішньої кімнати. Зі спальні виглянула стурбована дружина, але, побачивши обличчя чоловіка, зачинила двері.
«Оце ти правильно зробила, — подумки схвалив її дії Олександр Петрович. — Тепер, Машо, не до тебе. Вибач».
— Григорію, скуштуйте смажених перепеляток, — порадила Клементина. — Новий кухар Констанци дуже вигадливий. Він родом з Асізи і перед обсмаженням тушкує дичину в соусі з сієнським базиліком і кардамоном, а потім поливає її гарячим померанцевим сиропом. Так смачно! У вас на півночі ростуть померанцеві дерева?
— Манті, померанцеві дерева на півночі не виживають, — випередила гостя Констанца. — Там довгі крижані зими, а померанцеві дерева бояться холодів.
— Маєте рацію, — підтвердив Григорій, слідкуючи за тим, як лакей перекладає на його тарілку вистояну в соусі перепелятину. — Зими у нас трапляються довгі. Починаються вони після Михайлова дня і тривають іноді аж до самого Благовіщення. Навіть така широчезна річка як Борисфен замерзає, бува, від берега до берега. А зі степів узимку дмуть східні вітри, такі дужі, що й людину збивають з ніг. Таку знамениту хурделицю ті вітри піднімають, що й за два кроки людини не видно. Бувало, що батьківську хату за одну ніч аж до самого даху закидувало снігом. Ми навіть двері не подужували відкрити. Тоді розбирали дах, робили в ньому дірку і вилазили через неї на двір.
— Який жах! — щиро злякалась Клементина. — Станцо, ти це чуєш?
— Ви мужні люди, гіперборейці, якщо здатні витримувати такі страшні зими, — зауважила масонка. Вона підняла келих:
— І Пліній Старший, і Горацій заповіли нам, що істина захована у вині. Так нехай присвячене Венері вино поведе нас темними стежками сп'яніння до пізнання тих гармонійних і регулярних істин, які є чинними як для теплої Італії, де чоловіки стали манірними і слабкими, так і для країни козаків, де й за теперішніх часів живуть люди сильні і цілісні, подібні до давніх римлян, моїх предків. In vino veritas!
Вони випили. Григорій вкотре подивувався міцності та густині старого тосканського вина. У голові йому крутилося, присутність красивих молодих жінок наснажувала уяву незвичайними і дуже грішними фантазіями.
— Такого доброго вина я ще в житті не пив, — щиросердно визнав він.
— Як на мене, кіпрське солодше за тосканське і має шляхетніший присмак, але мій чоловік скупий, і від Різдва ми ще не поновили запасів кіпрського, — сказала Констанца. — А якими є жінки у вашій країні? Чи зустрічаються у сучасних степах войовничі і безжальні геродотові амазонки?
— Про амазонок не чув, а жінки у нас білошкірі, чорняві і стрункі. Вони не войовничі і зовсім не безжальні. Добрі християнки.
— Вони стрункіші за італійок? — усміхнулася Констанца.
— Я ще не так багато бачив італійських жінок, щоби мати право порівнювати. Якщо вони усі такі чарівні, як ви, Констанцо, і ваша сестра…
— Не всі, — пирхнула Клементина.
— Манті має рацію, — засміялася дружина банкіра Тома. — Зустрічаються іноді такі потвори!
— Як довгоноса і товстозада донька графа Рескі.
— Манті, ти жорстока до нещасної Матильди.
— Я не жорстока, я правдива. В неї бридке руде волосся, схоже на перуку Дурника Мака[53].
— Вам, Григорію, ще доведеться ближче познайомитися з італійками, — мовила Констанца. — Італійки ніжні, мрійливі і пристрасні, вони поважають силу і рішучість. Вони закохуються у розбійників і пишаються кров'ю, пролитою в ім'я кохання. І ще — вони не вибачають зради. Найнебезпечніша істота під сонцем — зраджена італійка. Вона лютіша за лева і мантикору, підступніша за єзуїта і злопам'ятніша за калабрійського селюка. Немає жодної італійки, яка б не тримала у секретній шухлядці смертельних отрут. Зрадливі чоловіки у нас довго не живуть.
— Я смиренний школяр, Констанцо, далекий від тілесних ігрищ світу сього.
— О, я знала кількох смиренних школярів з поважних тутешніх фамілій, — масонка посміхалася, але в очах її не було сміху. — Потім вони виявилися пристрасними коханцями і занапастили кількох місцевих красунь. Також смиренних і набожних, немов монашки. Теж з добрих родин. Плоть — страшний деспот і жорстокий кат. Ви, Григорію, коли-небудь замислювалися над цим?
— Так, замислювався, — спохмурнів Сковорода. — Останнім часом мене зацікавила одна із найглибших та найзабороненіших таємниць плоті.