Того ранку Сковорода шукав біля порту вибракувану перекупниками рибу. Раптом хтось сильно штурханув його в спину. Він ледве не впав з високого парапету на замоховілі камені причальних «биків». Проте ще більшою несподіванкою для нього стало те, що він почув за мить після потужного стусана.
— Бог у поміч, земляче! — пролунав хрипкий бас. Вітання було проказане чистісінькою черкаською говіркою.
Григорій рвучко озирнувся. За його спиною стояв здоровенний рудобородий пірат у круглому капелюсі того штибу, який в Україні називали «шведським». У проріджених пригодами зубах пірат міцно тримав коротку люльку з чорного дерева.
— І вам Боже помагай, — привітався, на всяк випадок займаючи позицію, яка була б зручною для бійки.
— Ти мене не страшися, Грицю, — пророкотав пірат, побачивши його маневр. — Я тебе, чоловіче, вже тиждень шукаю. Та й не я один. Добре ж ти замаскувався. Молодець.
— А за яким таким добром я вам здався? Звідки мене знаєте? Й хто ви такий?
— Тобі вітання від Татуся Прота.
— Спасибі, — промурмотів Григорій, заскочений тим, як несподівано, з глибокого мороку забуття, воскресло його шпигунське призначення. — Як ся має пан Духніч?
— Ліпше за тебе, — засміявся пірат і стишив голос. — Але годі про того павука. Ми всі просто у захваті від того, як тобі вдалося обійти тутешніх інквізиторів. Це ж треба! Такий собі з вигляду пришелепок, а обвів навколо пальця самого Щура Кондульмеро.
— Я не розумію… — почав Григорій.
— Зараз зрозумієш, — пообіцяв пірат. — Але давай спочатку відійдемо до надійнішого місця. А то я бачу, що твої смердючі приятелі вже нашорошили вуха.
Вони відійшли подалі від рибного причалу, до гострого рогу фортечних мурів, що спиралися на скелю і величезні брили штучного берега. Тут нещадно палило сонце, але навколо не вешталися волоцюги й простір на всі боки добре проглядався. Те, що їх можуть побачити з боку Джудекки[59], як зрозумів Григорій, пірата анітрохи не хвилювало.
— Ти ж, напевне, ще не знаєш, що твою патронесу арештували, — почав пірат, зручно вмощуючись на теплій брилі.
— Констанцу?
— Так, Грицю, фармазонку і чорнокнижницю Констанцу Тома. Її чоловіка, до речі, також, але потім його випустили. Арештував їх гранд-месір. Так називають офіційного виконавця рішень трибуналу. Знаєш, що найцікавіше: це все сталося за кілька годин після того, як ти втік з її лігва. Чуйку маєш чи щось таке?
— А за що її?
— У Венеції фармазони поза законом. Проте, головною причиною такої поспішливості був, наскільки нам відомо, саме ти.
— «Нам»? А хто такі «ви»?
— Слухай, чоловіче, зі мною не треба гратися у телепня. Ми — це Таємна канцелярія Її Величності імператриці Єлизавети Петрівни. Чи ти вже забув, з ким маєш справу?
— І багато вас тут?
— Скільки треба.
— Її потрібно звільнити.
— Кого?
— Я кажу вам, що Констанцу треба звільнити за будь-яку ціну. Інакше я в жодний спосіб не зможу зустрітися з Орликом.
— Он як… — похитав рудою бородою пірат. — Наші думають, що Орлик вже не суне сюди свого носа. Арешт банкірші розворушив усю масонерію.
— Вона мені влаштує зустріч із ним де завгодно. У Римі, у Парижі. Чи вам вже не треба, щоби я з ним зустрівся? Щоби дізнався про його наміри?
— Треба. Ще й як.
— Щось сталося?
— Так.
— Що саме?
— А це вже тобі не я буду розповідати.
— Якщо вам дійсно потрібна ця зустріч, то ви маєте звільнити Констанцу.
— Це неможливо. З нею, здається, все дуже зле. Вона у пазурях Священного трибуналу. Ми ж не будемо, чоловіче, заради якоїсь там фармазонської відьми штурмувати цілий Палац Дожів. Сам поміркуй.
— Як собі знаєте. Але без її підтримки та зв'язків сам я нічого у цій справі не вартий. В мене ще немає ані рекомендаційних листів, ані масонських паролів. Мене й на гарматний постріл не допустять до Орлика. Він полковник, дигнитарій, конфідент короля Людовіка, а я хто? Нужник, голосраченко.
— Ти був голосраченком, а тепер ти людина на царській службі, — нагадав пірат. — Не панікуй, Грицю. Не з такими ще оказіями раду собі давали. Щось придумаємо.
— Швидше думайте.
— Швидко лише кошаки з мамки вилазять. А тут справи поважні, потребують рекогносцировки. За тиждень до Венеції прибуде турецький корабель, а на ньому наше з тобою начальство. От воно й буде міркувати, вирішувати, наряди роздавати. А ми з тобою — дрібнота, тут ти правий. Ми начільним про все доповідатимемо, а потім їхні наряди виконуватимемо. Зрозумів? У нас дисциплінія. Чував таке слово, земляче?