У Санкт-Петербурзі Григорій познайомився з жінками іншого типу. Від них виходила темна й небезпечна енергія хіті. Вони використовували свою привабливість і свій хитрий розум для здобуття партикулярної вищості у химерному столичному світі. Чоловіками і коханцями вони обирали переважно мужів військових — сильних, задерикуватих, схильних до дуельних вправ і гордого носіння красивих мундирів. Серед санкт-петербурзьких жінок траплялися навчені грамоті, деякі з них розуміли іноземними мовами і вважали себе неабиякими знавицями придворного політесу. Але з Григорієм вони майже не спілкувалися — сором'язливий півчий не мав жодного шансу на увагу цих примхливих, манірних і далекоглядних шукачок столичного щастя. Їхні простіші товарки викликали у сина Савового хіба що співчуття. Цим було аби заміж вийти. Будь за кого, проте бажано за людину, що має у столиці власну комірчину і заробляє більше сотні целкових річно.
На тлі усіх тих жіночих персон Констанца Тома сяяла, немов Пломеніюча зірка давніх містиків на темному небі недорослої до форм матерії. Тепер, коли Констанца опинилася у тюрмі, Григорій не знаходив в цій жінці жодного суттєвого ганджу, окрім, зрозуміло, оргіастичної розпусності, яку він зараховував до неминучих супутніх речей алхімічного світу. Надзвичайно розумна, блискуче освічена, втаємничена у речі метафізичні, дружина Генріха Тома, до того всього отримала від предків (чи, може, якихось незбагненних вищих Сил, міркував Григорій) надзвичайну й досконалу вроду. Таке поєднання талантів і природних дарів не могло бути випадковим. У персоні Констанци ясно проявилося таємниче і владне вище призначення. Його тягнуло одночасно й до пізнання цього призначення і до її вродливого тіла, яке так переконливо проявляло себе як у жіночій, так і в чоловічій натурі. Григорія навідували гріховні сновидіння, в яких Констанца раз у раз опинялась між ним і Лідою та приймала підношення Венери як від нього, так і від посланниці богині кохання.
Він згадував кожне слово, кожний вираз обличчя Констанци. Його мучило, що він сперечався з нею і не завжди уважно слухав її пояснення. Тепер кожне її слово набувало іншого, глибшого і розгалуженішого, значення. Вона здавалася Григорієві живою книгою емблем, яку він ледь встиг поперегортати, хоча мав цілковиту можливість уважно вивчити і зрозуміти. Відчуття того, що тепер цієї помилки вже не виправити, було настільки потужним, що Григорія огорнув справжній тілесний біль. Цей біль викручував його плоть, обпікав поперек і тиснув на серце. Він не міг спати, не міг молитися, не міг слухати теревенів Макогона. Перед ним стояло обличчя Констанци, її очі, її кармінові губи, чорні хвилі її волосся. Біле сонце Півдня грало різкими тінями на її оксамитовій шкірі, а запах її пафумів лоскотав його ніздрі. Він згадував її плаття з легкої тканини кольору слонової кістки, крізь яке сонячні промені висвічували контури її тіла. Плаття не було тюремником тіла, як зазвичай. Воно вступило з ним і сонцем у зговір. Тоді він насолоджувався втечею образу її тіла крізь тканину, а тепер спогад про розумне плаття змушував його до крові кусати губи.
Серед іншого згадав і ту їхню з Констанцею прогулянку берегом венеційського Гранд-каналу, коли він зауважив на її лівій руці перстень з монограмою «МА» і спитав, що означають ці літери.
— Колись Римом правив Марк Аврелій, — відповіла. — Його вважають найкращим з імператорів. Він дав римлянам свободи, його імперія нагадувала республіку. Це його ініціали.
«Марк Аврелій! — тяжко зітхнув Григорій, лежачи під парусом старого капера. — Це ім'я не вперше виникає у моєму житті. Коли це було? А, звісно, це було на іменини імператриці Єлизавети, 5 вересня 1744 року».
Імператриця якраз приїхала до Києва на прощу. Вона молилася на раках[70] печерських святих, щедро розкидувала мідь і срібло незліченному жебрацтву, що товпилося під високими мурами Лаври, і зі всім своїм почтом смакувала велетенськими осетрами, майстерно засмаженими і тушкованими за секретними рецептами митрополичих кухарів.
На честь самодержиці, спадкоємця престолу Пітера Ульріха та його нареченої Софії-Августи[71] силами студентів Духовної академії та місцевих комедіантів було розіграно панегіричну пієсу «Благоутробіє Марка Аврелія». Написав сей панегірик досвідчений і тверезий автор багатьох уславленних «шкільних дійств» Михайло Козачинський, який присвятив свій твір «Елизавете Петровне, Марку Аврелию века нашего». Сковорода тоді не увійшов до студентської трупи і перебував серед глядачів.
71
Пітер Ульріх — майбутній імператор Петро III, Софія-Августа — майбутня імператриця Катерина II.