— Страждаєш, чоловіче Божий? — голос фіскала Макогона визволив його із глевкого полону спогадів.
— Чого вам?
— Дивуюся тобі. Лежиш тута, блідий як блейвас[73]. Я б на твоєму місці пив би й пив з радості, що для тебе все так добре обійшлося. Горілки не маємо, але є тут у нас добре вино, — Семен скосив оком донизу, у напрямі трюму. — І до вина щось знайдемо… Звеселися, Грицю! Танцюй-фурцюй! Не в казематі ж сидиш, козаче, а під Божим сонечком грієшся. Дивись, дивись яке небо! — він обвів рукою лазуровий обрій Адріатики. — Воля вольная, окойом! Так будь у цій волі твердим мужем, а не кислою дівкою.
— Ще рано волю славити, — буркнув Григорій.
— Чого ж так?
— Пси латинські нишпорять містом.
— То все фрашки![74] — пирхнув Макогін. — Вони злапали твою кралю і тепер заспокояться. Вони тепер себе заповажають, ой заповажають. Підуть пити, хвалитися, з бабами крутити. Скільки тобі казати: ліниві вони тут, хирні, немає в них шпуваної[75] впертості. Не лупив їх профос[76] трійчаткою по сраці, як нашого брата, не лупив… Ти не переживай, козаче. Прибуде начальство, розбереться і належний наряд нам дасть. При царській справі й жити веселіше і мана усяка зайва із голови хутко вистрибує.
— Начальство… Й коли ж вже, дядько Семене, теє ваше начальство прибуде?
— Так не лише ж моє. Твоє також.
— Так коли ж?
— Коли треба, тоді й прибуде, — відрізав фіскал. — Наша з тобою справа — чекати… Книшика хочеш з'їсти? Смачний книшик, добрим смальцем мащений.
— Давайте сюди свого книшика, дядьку Семене, — Сковорода раптом відчув напад голоду. — І вина хочу.
— Оце вже діло! — зрадів Макогін. — А я вже думав: дарма, Семене, ти його знайшов… Бач, віджив наш Грицько! Козацька натура своє бере. Не сумуй, Грицю, не сумуй. Не остання тая краля на білому світі. Он їх скільки — ціла Венеція. Цілий білий світ! Ще собі знайдеш.
Англійський консул у Венеції Джозеф Сміт не знав справжнього імені людини у масці, яка завітала в ніч на 24 травня 1751 року до його палаццо на розі Великого каналу і Ріо деї Санті Апостолі. Він і не намагався дізнатися. Людина у масці потиснула йому руку за масонським звичаєм і промовила гасло третього градуса: «Мейхабен». Цього, в принципі, було достатньо, але гість підкріпив паролі рекомендаційним листом від Достойного майстра ложі «Три золоті яблука». Носячи з собою такий документ, ця людина сильно ризикує, подумки зазначив Сміт. Також він подумав про те, що на подібний ризик ідуть заради того, щоби виглядати переконливіше під час непевної місії. Те, що нічний гість, виголосивши паролі, не зняв маски, англійця не здивувало. Він вже звик до пристрасної, проте позбавленої послідовності і логічних засад, італійської конспірації.
— Сідай, брате, — консул вказав гостеві на крісло. — Слухаю тебе.
— Я прийшов до тебе у справі сестри Епоніни, — голос незнайомця з-під маски звучав глухо й невиразно. — Вона на межі смерті.
— Он як… Я не знав про це.
— Її морять голодом. Але, брате, це не найстрашніше. Відомий вам абат Мартіні увійшов у змову з одним із секретарів Трибуналу.
— З якою метою?
— Мартіні відомий як винахідник особливої отрути, яку у Римі називають «єхидною», або «зіллям останньої сповіді». Якщо людині дати цю отруту, вона впадає у напівпритомний стан і починає вибалакувати все, що знає. А потім вмирає у страшних судомах. Навіть люди, здатні витримати іспанські тортури, не можуть протистояти диявольському зіллю абата Мартіні. Item, чим довше людина перед прийняттям отрути голодувала, тим ефективніше діє «єхидна». Маємо підозру, що нашій сестрі тепер навмисно не дають їжі, щоби «єхидною» витягнути з неї шифри та імена.
— Я прошу вибачення, брате, але твоє повідомлення звучить, як щось надзвичайно малоймовірне, — зауважив Сміт. — Напівпритомна людина ще здатна назвати кілька імен, у це я ще можу повірити. Але відтворити у такому стані шифрувальні таблиці…
— Наші римські брати, які досліджували все, пов'язане з «єхидною», кажуть, що отрута на певний час загострює пам'ять, — заперечив гість. — Дехто під її дією слово в слово переповідав довжелезні листи. Вся братерська справа під загрозою. В усій Європі.
— Для того, щоби папському інквізиторові дозволили допитати в'язня Трибуналу, потрібний дозвіл не якогось там секретаря, а одного із державних обвинувачів. Я не схильний думати, що Кондульмеро або хтось із його колег зрадили Республіці й увійшли в зговір з папським шпигуном.
— Абат міг когось із них підкупити. Грошей єзуїти ніколи не шкодували.