Час від часу в її змішаних з реальністю видіннях виникав Григорій. Він мовчав, і вона розуміла, що це не просто мовчання, а та загадкова «священна німотність», яку проповідували суворі відлюдники з афонських схилів. Вона вибачилась перед ним за свої обвинувачення і обмила ці вибачення рясним водопіллям сліз. Як реальних, так і зітканих з астральної вологи. Він не вийшов назустріч їй із крижаного панциру свого вирійного безмов'я, лише смиренно і сумно дивився на неї. Цей погляд вона відчувала шкірою і щулилась під ним, немов під батогом застінних справ майстра. Але потім образ Григорія відступав перед іншими видіннями. До неї приходила Ліда, яку вона прагнула і закликала кожною клітиною тіла. Словенка приносила їй розради Венери і Констанца не відмовлялась від жодної спокуси під час тих хтивих марень, коли її тіло отримувало насолоду і здригалося у справжніх оргазмах. Вона відчувала, що ці втіхи ослаблюють її й без того ослаблене тіло.
«Ну і нехай, — вирішила вона. — Краще тепер померти від голоду і виснажливих витоків любовного соку, аніж потім звиватися і кричати, сидячи голою на кривавій „кобилі“, аніж вмирати під насмішки та хтиві погляди вульгарних святенників. Принаймні тоді усі таємниці братства помруть разом зі мною».
Іноді видіння переносили її на засідання ложі і вона чула голос Достойного майстра, який запитував:
— Ou se tiennent les Apprenties?
— Au Septrention, parce qu'elles ne peuvent soutenir qu'une faible lumiere, — відповідала вона[80].
«Лише слабке світло, ніжне світло, тихе світло, світло весняне і осіннє, світло останньої Стадії», — шепотіла вона, відчуваючи, як їй відкривається новий, несподіваний бік вільномулярських ритуальних формул. Її попереджали. Їй радили з глибини століть. Вона мала стерегтися яскравого світла. Тікати від нього. Але вона надто пізно зрозуміла істину, сховану мудрецями у древньому ритуалі. Вона дозволила, щоби її помістили під яскраве світло і тепер воно вбивало її.
Іноді в її спогадах виникав той день, коли вона отримала посвяту і Chambre de reflexion[81], де вона три роки тому попрощалася зі своїм профанним життям. Там, у Печері роздумів, Другий експерт запитав її:
— Si vous etiez a l'heure de la mort, dites-nous quell serait votre testament?[82]
«Я б написала, — відповідала вона тепер, — до всіх сестер, до всіх профанок, що мріють стати сестрами, щоби вони ніколи, ніколи, ніколи не брали на себе тягаря, який не зможуть винести на слабких жіночих раменах!»
Під час одного з таких видінь вона відчула поряд із собою чиюсь незвичайну, нерегулярну й неможливу присутність. Вона побачила поряд із собою незнайомого чоловіка. Спочатку їй здалося, що це брат, на стегнах якого пов'язано фартуха. Але за мить вона зрозуміла, що ніякого фартуха на цій людині немає, що це ворог — дрібний службовець місцевого Трибуналу, бридкого збіговиська мракобісів і фарисеїв.
«Чого тобі від мене треба, потворо?» — подумки запитала Костанца, але їй не стало сил вимовити ці слова спеченими на кірку губами.
— Не бійтеся мене, синьйоро, — несподівано прошепотів ворог. — Мене кличуть Тіто. Я на вашому боці, я ваш брат. Ми боремося за вас і не дамо вас скривдити. Дож, який нам співчуває, категорично заборонив піддавати вас тортурам. Від завтра вас почнуть годувати. Але вживайте лише ту їжу й ту воду, які вам даватиме одноокий наглядач, і ні в якому разі не торкайтесь інших приношень. І все буде добре. Невдовзі вас, як піддану імперії, видадуть австрійцям. Дорогою ми вас звільнимо. Тримайтеся, синьйоро.
«Слава Великому Архітекторові, тортур не буде!» — встигла подумати вона, перш ніж пірнути у вугільно-чорну прірву забуття.
Того самого дня, коли Кондульмеро дізнався про небезпеку від Марса у сузір'ї Діви, а секретар Тіто відкрився Констанці, до Венеції, під виглядом мандрівного негоціанта, прибув російський таємний агент Авенір Хвощов. Той самий офіцер, на якого так чекав Макогін. Він приплив із Хаджибею[83] на турецькому баркасі, маючи чіткі інструкції від канцлера Бестужева і резидента Обрєскова. Ледве розпакувавши дорожні валізи, Хвощов приступив до виконання своїх секретних обов'язків.
80
Де знаходяться Учениці? — На Півночі, тому що вони можуть винести лише слабке світло (франц.).