Він спілкувався з кожним агентом наодинці у підземеллі старого складу, розташованого у районі Санта Кроче. Колись тут тримали прянощі. Камені досі не відпустили від себе дражливі запахи кориці і перцю. Хвощов сидів на застеленій оксамитом великій скрині, як на престолі, приймав звіти і роздавав наряди. Григорія він зустрів привітно, запропонував присісти на ослінчик, освітлений сонячними променями, що падали з вузького вікна, розташованого під самою стелею складу. Обличчя самого Хвощова залишалося у напівтемряві. Григорію воно здалося круглим циферблатом, на якому, показуючи за чверть третю, застигли стрілки напомаджених гвардійських вусів.
— Начуваний, начуваний про твої борзі диспозиції, — компліментарно розпочав посланець Санкт-Петербурга. — Вчасно зробити ноги теж треба вміти. Хто не вмів, тому тепер чорти п'яти смажать. Що знаєш про плани іудиного похресника[84]?
— Знаю, що збирається у ці краї. Хоче домовлятися з турчинами про нову війну.
— Це й раніше нам було відомо. Мені, Гришо, треба знати таке: якою дорогою він сюди добиратиметься, в якому отелі зупиниться, з ким саме їхатиме і з ким із турецьких зустрічатиметься. З Давтар-агою? З Черуметом? З Касимом? З ким саме?
— Про то не відаю, пане. Про це він мав написати до Констанци, але її схопили…
— Ти маєш його листи до неї або копії?
— Ні, пане.
— Знаєш, де вони лежать?
— У секретній скрині банкіра Тома.
— Знаєш, як її відчинити?
— Ні.
— Зможеш намалювати план палацу і вказати, де та скриня лежить?
— Зможу.
— Семен казав, що банкірша тобі відкрилася, як орликова аманта. Це вірно?
— Так.
— А де й коли він із нею любився, вона тобі повідала?
— Казала, що у Парижі.
— Дивно, — закрутив вуса Хвощов. — У Парижі в Орлика є дружина, тамтешня важна придворна графиня. Вона там його від себе далеко не відпускає і любов, кажуть, між ними знатна. Чого б це він повіявся за якоюсь там італійкою?
— Ви її не бачили, пане.
— Вдалася на вроду?
— Supra modum![85]
— Ясно, — кивнув головою Хвощов, але Григорій відчув, що йому не вдалося розвіяти сумнівів начільного агента. — Значить, ні про що, певне, не відаєш…
— Констанцу арештували якраз коли…
— А з ким із фармазонів, окрім неї, ти тут знався? — перебив Хвощов.
— З двома венеційцями, — збрехав Григорій.
— Як їх звати?
— Россі і Пульчіні, — не довго думаючи, Сковорода назвав прізвища кучера і камердинера банкіра Тома.
— Хто такі?
— Тутешні патриції.
— Не чував, але перевірю, — запевнив Хвощов, записуючи вигаданих патриціїв до захалявної хартії. — Я от що думаю, Гришо: фармазони тепер від тебе будуть триматися якнайдалі. Вони ж можуть тебе, карася такого, підозрювати, що це ти їхню красуню видав тутешній владі. Напевне, що й підозрюють.
— Мене? — зробив здивовані очі Сковорода, хоча, насправді, він давно припустив таку можливість. Він вже зрозумів, куди хилить Хвощов.
— Тебе, карасику, тебе, — підтвердив начільний агент і пчихнув: дух перцю брав своє. — А тому я придумав для тебе новий наряд. Зараз в австрійських землях починається велике рушення. Православних людей притискають, відбирають церкви і землі. Вони не хочуть бути під католицькою короною і подають прохання до австрійської цісарівни, щоби відпустила їх до нас, у Малоросію на поселення. Там усім тим рушенням заправляє чільний сербин Хорват. Він майор австрійської служби, а навколо нього люди різних чинів і різної певності. Треба уважно придивитися до тих людей, хто з них істинно прагне з'єднання з православним царством, а кого збираються підіслати до нас для справ злозатійних.
— Але ж… — почав Григорій.
— Це наказ, — голос Хвощова став твердим. — Поки що, до того як виробимо тобі новий глейт, сидітимеш на баркасі. Тихо, як миша. Думаю, кілька днів, не довше. За цей час накреслиш план банкірового палацу і на письмі повідаєш, як виглядає та його секретна скриня… А, щоби я не забув, — він знову чхнув, — ще напишеш все про тих двох твоїх знайомих венеційських фармазонів. Які вони на вигляд, у яких чинах-званнях, із яких походять сімей, де їхні маєстати і все інше, що про них тобі відомо. Коли отримаємо для тебе глейт, попливеш до Спліту, а звідти поїдеш до Відня. Мусимо діяти швидко. Царська справа зволікань не терпить. Все.
Начільний агент дав знак рукою, що більше не затримує Григорія. Той на мить завагався, але потім підвівся з ослону і повільно, злегка накульгуючи, рушив до виходу. Хвощов провів його поглядом, у якому не було ані крихти емоцій.
84
Івана Мазепу у Російській імперії вважали порушником церковної присяги імператорові і, відповідно, офіційно іменували «Іудою».