Олександр Петрович так і не став пити текілу. Він вперто ковтав своє тепле пиво під насмішливими поглядами дівчат. А потім, коли на Відьмин лаз насунулись аквамаринові гірські сутінки, раптом дзьобнув носом нагрудну кишеню куртки і захропів.
Молодший Вигилярний здивовано витріщився на сплячого «карпатського есквайра».
«От тобі і уважний старший братело, — подумав він. — Це ж він спєцом не пив міцного, щоби, тіпа, контролювати ситуацію. Доконтролювався старшой…»
— Стомився твій Сашко, — прокоментувала Ліда.
Її голова зручно вмостилася на животі Павла Петровича. Дівчина вже двічі дозволила йому поцілувати себе в губи й зовсім не опиралася руці молодшого, яка блукала десь між її розслабленим ременем і тятивами стрингів.
— Цікаве тут місце, — сказала Ліля, дивлячись на стрімку скелю. — Зі всіх сторін оточене горами, відразу і не знайдеш.
— Тут, кажуть, відьмам влаштовували випробування, — згадав легенду Павло Петрович.
— І хто ж це казав? — поцікавилася Ліда.
— Он той втомлений місцевий житель, — молодший кивнув на сплячого Олександра Петровича. — Розповідав, що молодих відьом тут намащували вовчою кров'ю і голих пускали бігти до якогось озера.
— Вовчою кров'ю? — перепитала Ліля і скривилась. — Яка бридота!
— Фольклор, — пирхнула її подруга і сьорбнула текіли. — Ці народні легенди так вже все перебрешуть…
— А травки тут цікаві ростуть, — зауважила Ліля, простягнула руку і зірвала жмуток трави з підсохлими квітами, в яких ще вгадувався блакитний колір. — Це відьмацька травка.
— Як називається?
— Горечавкою називається.
— А по вченому «гентіаною», — додала Ліда. — Був такий цар Гентій, лікував цією рослинкою чуму.
— А чому вона «відьмацька»?
— З неї зілля варять, — пояснила Ліля. — Сильне зілля, помічне… Це тобі не смішні казки про вовчу кров.
— А ви ніби знаєте, як воно було насправді, — Павло Петрович спробував зсунути донизу блискавку на джинсах волоокої красуні. Ліда цмокнула його в шию, підтягнулася. Її джинси сповзли до критичної лінії, оголюючи круте стегно, перекреслене червоною смужкою стрингів.
Ліля помітила ці маневри і запитала:
— Тебе дратує, що ми одягнені?
— До тебе претензій жодних, а ось Лідка чогось кремпується, — він поклав руку на оголене стегно Ліди, яке здалося йому навдивовиж твердим.
«Накачана дівка!» — оцінив молодший.
— Зимнувато для стриптизів, — буркнула Ліда. — Ти б, Павлусику, не лінувався. Зібрав би сушняку для ватри. Ми з Лількою дівчата гламурні, комфорт любимо. Ти не дивись, що вона майже гола сидить. Їй також зимно, просто вона понтується.
— Мені не холодно, — заперечила спортсменка, відкинулась на ковдру і потягнулася усім тілом так, щоби молодший побачив і спокусливий вигин її спини, і виразний малюнок м'язів на животі. У присмерках її тіло набуло котячої грації, немов вечірні тіні домалювали те, що поскупилися підкреслити тіні денні.
— А я без вогню роздягатися не буду, — Ліда надула губи. — Хочу вогню!
— Вже йду, — легко погодився Павло Петрович, підвівся і штовхнув старшого, — Не спи, братело!
Олександр Петрович прокинувся і побачив Лілю, на якій з одягу залишилися тільки напівпрозорі трусики.
— Я щось пропустив? — запитав він і раптом, не чекаючи на відповідь, констатував:
— Лілечко, кицьо, в тебе божественні форми тіла. Як казав один знайомий художник: діанічна фігура.
— Я знаю.
— Якщо я правильно здогадався, ти займаєшся плаванням.
— І плаванням також.
— А ти куди зібрався? — «карпатський есквайр» переключив увагу на брата.
— Сушняку пошукаю, багаття запалимо.
— Не боїшся залишити цих красунь із таким знаним мачо, як я?
Обидві дівчини перезирнулися і зайшлися сміхом. Ліля нахилилася до вушка подруги і щось прошепотіла. Та кивнула.
— Я тобі допоможу, — запропонувала молодшому Ліда. — Коли ми сюди йшли, то бачили за горою, — вона показала на південний схід, — цілу купу сухого гілляччя. Нам, я думаю, того до ранку стане… Між іншим, перед паливною експедицією треба заправити баки. Павлусику, не спи, дорогенький, наливай!
Павло Петрович розлив текіли. Старший знов показав знаком, що не міняє градуса. Ліда випила, підтягнула джинси й першою рушила у тому напрямі, де, за її словами, було багато палива. Її ноги легко бігли крутою стежкою. Молодший струсонув обважнілою головою і рушив за нею.
Удвох вони швидко проминули узгір'я. Як тільки скельний гребінь сховав їх від очей Олександра Петровича і Лілі, Вигилярний-молодший пригорнув Ліду до себе. Та відповіла йому довгим пристрасним поцілунком. Павло Петрович відчув, як рука дівчини ковзнула вздовж гульфика, намацуючи його чоловічу міць. Він спрямував її руку так, щоби вона раптом не намацала електрошокер. Потім почав стягувати з неї футболку, але Ліда спритно вислизнула з його обіймів.