— Зачекай… Давай не тут, — запропонувала вона. — Розпалимо ватру і тоді вже, котику, дамо собі жізні.
— Мені тепер важко буде збирати той хмиз, — він спробував знов притягнути волооку сексі до себе.
— Чим довше очікування, котику, тим глибшою буде насолода, — та знову виявилася спритнішою за сина капітана далекого плавання. — Все тримається на рівновазі.
— Ти майже філософ.
— Чому «майже»?
— Не можна бути філософом з такими сідничками.
— Невже гарні сідниці заважають думати? — розсміялася Ліда.
— З таким тілом, як у тебе, функція думання стає зайвою.
— Ти статевий шовініст.
— А ти занадто освічена, як для офіціантки.
— Хочеш мене образити? — наморщила носик волоока дівчина.
— Йдемо гілки збирати, — Павло Петрович глибоко вдихнув смачне гірське повітря і рушив у долину. — І де ж ви тут сушняк бачили?
Коли, навантажені сухою деревиною, вони повернулися до Відьминого лазу, там вже не було ані «карпатського есквайра», ані власниці «діанічної фігури». На мовчазне запитання Павла Петровича Ліда відповіла також без слів. Вона знайшла серед каміння трусики подруги і зі сміхом кинула ними в молодшого. Той помітив, що поряд із тим місцем, куди спортсменка поклала останній з елементів свого екіпірування, лежали братові куртка і сорочка. Про всяк випадок Вигилярний перевірив наплічник, у якому брати сховали ідола. Все було на місці.
— Давай, складай багаття, — наказала Ліда. Вона зняла футболку і заповзялася виклично погладжувати свої розкішні груди. — Бачиш, котику, які вони прикольні… Чим скоріше розпалиш, тим швидше потрапиш до земного раю.
Павло Петрович нахилився, щоби скласти ромб із найтовщих гілок; саме тієї миті щось вдарило його у потилицю. Йому здалося, що його очі спалахують, відриваються від голови і вилітають геть кудись. Він відчув, як м'якшають, підгинаються ноги і згасає-згасає-згасає навколишнє буття.
Акробат Карло Дальферо, якого агенти поліції двох королівств та однієї імперії більше знали, як розбійника і повстанця Гаетано Ландріані, другу добу чекав у засідці на Фельтринській дорозі. У засадній справі старий вагант був знаним майстром. Він обладнав серед каменів зручне і непомітне, ретельно застелене овечими шкурами гніздечко і дав цінні поради іншим, менш досвідченим, членам масонського загону, що зібрався для звільнення Констанци Тома.
Час від часу з півдня під'їжджали кінні кур'єри Сміта, котрі повідомляли Дальферо про те, як просувається справа екстрадиції арештованої сестри до Австрії. З їхніх слів виходило, що Рада десяти з години на годину прийме остаточне рішення про доправлення до кордону і передання там Констанци таємній поліції імперії. У дворі Палацу прокурацій вже чекала оббита залізом тюремна карета, котрою Констанцу мали довезти до володінь Габсбургів. Біля карети цілодобово чергували озброєні брати. Сміт боявся, що вороги спробують зсередини обризкати карету отрутою. Державні охоронці були всі як один підкуплені. Вони обіцяли чинити лише номінальний спротив. Північніше від засідки, в горах, на Констанцу чекали вірні слуги родин Тома і Анатоллі та її сестра Клементина, з документами якої втікачка мала перетнути швейцарський кордон. Самій Клементині випало відволікати від маршруту сестри можливих переслідувачів. Їй належало вирушити до вільних кантонів іншою дорогою. На поштових станціях Клементина мала привертати до своєї персони увагу службовців і називати себе Констанцею Тома.
Нарешті прискакав змилений і радісний посланець англійського консула, який повідомив, що арештована сестра вже у залізній кареті, їде саме Фельтринською дорогою під охороною саме тих сбірів, яких підкупив Сміт. Дальферо і бійці його загону приготували рушниці, перевірили порох і натягнули на обличчя маски. Напруження досягло максимуму. Особливо хвилювався молодий англієць, який добровільно зголосився взяти участь у звільненні Епоніни, яка за кілька останніх тижнів стала знаменитістю у таємному світі лож і революційних клубів. Цей юнак за віком був лише кандидатом у вільні муляри і Дальферо погодився на його участь у нападі на карету після довгих вагань.