— Великою вона була?
— ?..
— Про потвору питаю.
— Більша за старе сомище.
— А як забарвлена?
— У чорне, отче. А паща червона.
— Гермового «Чередника» читав?
— Ні, отче, не читав.
— Той Герм жив на Заході за часів апостолів і, кажуть, отримав пресвітерське свячення. Одного дня побачив він страшне чудо, що сунуло на нього, немов сухопутний кит, і мало пащу, здатну поглинати цілі народи. Герм був добрим християнином, мав надію на Господа і не злякався. Рушив на страшидло і воно ослабло. Потім виявилося, що та Гермова пригода була знаком Господнім. Невдовзі почалися гоніння на християн[90]. Цілком можливо, сину мій, що твоє видіння суть не про безбожне дурне дитинча, що кидається диколитами у мнихів, а ціле пророцтво про майбутні гоніння на істинних християн від єретичних владників.
— Приймемо, отче, смерть достойно, за прикладом давніх мучеників.
— Що відомо тобі про смерть? — голос Авксентія залишався рівним, але щось невловиме пробігло його обличчям і щезло у тих бганках, що оточували темні зорові кратери.
— Відомо, що нею шлях не закінчується.
— Який саме шлях?
— Той, що наближає нас до Бога Єдиного.
— Начитаний ти, сину мій, вправний у словах і мовах. Проте, чи відаєш щось про розумне роблення молитви?
— Читав предивні твори святих преподобних Діонісія Ареопагіта, Максима Сповідника та Григорія Палами, — жваво перерахував авторитети Сковорода, душа і розум якого співали радісні гімни: давно він чекав цієї розмови.
— Що знаєш про преподобного Максима[91]?
— Преподобний боровся з монофелітами за часи неправедного імператора Костянтина, сина Іраклієвого, обстоював наявність у Христі двох нез'єднаних і нероздільних волінь. За це він, разом із папою Мартіном та учнями, був підданий гонінням. Йому відтяли правицю і заслали на далекий край Римської держави. Там він і помер, продовжуючи твердо сповідувати правдиве православне вчення.
— А відомо тобі, що сказав преподобний про соборність Церкви?
— Відомо, отче. Він сказав царським суддям, що навіть тоді, коли в цілому світі залишиться один-єдиний сповідник істинного православія, цей один укупі із Господом являтиме правдиву і повну соборність Церкви, проти якої навіть вселенські соборища єретичних єпископів не матимуть жодної чинності.
— А скажи мені, сину мій, що було б, якби смерть, про яку ти так мудро глаголиш, спостигла й цього, умоглядного останнього християнина?
— Соборність би припинилася, — сказав Сковорода, почервонів і спробував додати:
— Але ж…
— Я знаю, що ти мені зараз скажеш, — ледь кивнув головою колишній душогуб. — Ти скажеш, що я вправляюся у софістиці. Можливо. Але коли ти кажеш про шлях, який не припиняється смертю, то нагадуєш мені хлопчика, що, махаючи дерев'яною шаблюкою, уявляє себе козаком, і якому здається, що він вже готовий битися із сотнею турчинів.
— Святий отче, — Григорій вклякнув перед наставником, коліна боляче вперлись у дрібні камінці, — навчіть мене розумної молитви, як її творять афонські мовчальники, прошу вас. Христом-богом молю вас про це. Не відриньте від себе грішного раба, не погордуйте ним. Заради цього прийшов я до сього спасенного скиту, переборовши спокуси і відкинувши грізну волю державних мужів.
— Коли пробачиш Нирка, приходь. Розповіси мені про свої спокуси та про державних мужів, — тим самим рівним голосом відповів Авксентій, доторкнувся правицею до чола послушника й легкими кроками рушив до монастирської храмини.
«Сестри» з двох боків підійшли до Павла Петровича, їхні обличчя були зосереджені, зіниці розширені. Одна з них тримала в руці ніж з довгим і тонким лезом.
«Зараз ці наркоманки мене заріжуть», — зрозумів Вигилярний-молодший й несподівано впав у ступор. Йому все стало байдуже. Від того клятого дня, коли він втік із професорового будинку, Павло Петрович підсвідомо відчував, що рано чи пізно, але вбивці Гречика його знайдуть. Щоправда, він не сподівався, що це відбудеться так швидко. Вже кілька тижнів у ньому ширилась невидима тріщина, яка відокремлювала його світовідчуття від того звичного, прогнозованого й відносно безпечного простору, в котрому молодший син капітана прожив усе своє свідоме життя. Тепер стався землетрус, координати світу зрушились і тріщина перетворилася на безодню, в якій щезла його воля до спротиву.
«Сестри» допомогли йому підвестися, а та, що тримала кинджал, одним блискавичним рухом розрізала капронові пута на руках. Біль у зап'ястках частково повернув його до реальності.
90
У Четвертому видінні «Чередника» Герм розповідає таке: «(1) Через 20 днів після минулого видіння, бачив я, брати, образ гоніння, яке має настати. Йшов я полем біля Кампанського шляху, від великої дороги до поля майже десять стадій; через це місце ходять рідко. Мандруючи самотньо, я молив Господа, щоби Він підтвердив ті об'явлення, котрі явив мені через святу Свою Церкву, підтримав мене та дав покаяння усім рабам своїм, що спокусилися задля прославлення великого і доброчесного імені Його. І в той час, коли я славив Його і дякував Йому, ніби голос відповідав мені: «Облиш сумніви, Герме!». Почав я думати і говорити собі: «Що мені сумніватися, коли я так укріплений Господом і бачив предивні Його виконання?». Пройшов я трохи, брацця, й уздрів пил, що стіною підносився до неба. І спитав я себе: «Невже це йде худоба і здіймає такі порохи?». Відстань між нами була стадія. Між тим пил здіймався все густіший і це не вкладалося в межі звичного. Промкнулося сонце, і я побачив велетенського звіра, подібного до кита. З пащі його виходила вогненна саранча. У довжину ця істота мала біля 100 футів, а голова нагадувала глиняний горщик. Загорнутий у віру Божу, сміливо виступив я назустріч звірові. Звір, натомість, рикаючи, виявляв таке могуття, що при нападі міг би зруйнувати місто. Я наблизився до нього, і така велика тварина розтягнулася на землі і нічого, окрім язика, не показувала. Вона навіть не рухалася, коли я проходив повз неї. Цей звір мав на голові чотири кольори: чорний, потім червоний, або кривавий, золотавий та білий».
91
Святий Максим (580—662) не підтримав указу (типосу) імператора Константа II (правив у 643—668 роках), у якому той заборонив підданим Візантійської імперії сперечатися з приводу наявності в особі Христа одної (монофелітство) або двох воль — божественної і людської. У своїх богословських творах намагався синтезувати два головні напрями християнської містики — морально-практичний і гностичний.